Коханці Юстиції - Юрій Ігорович Андрухович

будь-якого заброди, він міг лише нелеґально і зберігаючи цілковите інкоґніто. Саме тому ніхто й не зауважує тепер його зникнення. Бідолашний гість мав нещастя засвітитися перед якимись гастролерами з ростовської «Чорної кошки». З усього, що він мав, їх зацікавила передусім голова, а точніше, рот — повний діамантових зубів (очевидний ефект «Діамантової руки»). Тепер вони з тією головою десь мудо-хаються, по одному висмикуючи з неї коронку за коронкою. Не без участі одного-двох популярних у місті стоматоло-гів-євреїв. Ця версія успішно пояснювала й те, чому труп було знайдено оголеним: грабіжники не погребували жодною з рідкісних у нашій країні імпортних шмоток — аж до білизни. Тіла ж вирішили позбутися в найбанальніший спосіб — обв’язавши камінням і кинувши в річку, де саме того року завелося чимале поголів’я раків. Але на підступах до води бандитів щось мусило сполохати.

Далі з’явився не надто перспективний, але доволі захопливий варіант із непублічною позасудовою стратою. В місті, як і, мовляв, по всій Західній Україні, відновлюється підпілля. Вогнепальною зброєю воно поки що не диспонує, але сокир і ножів у нього вже до чорта. Покійний мав необачність у ролі позаштатного інформатора ввійти до таємної терористичної групи, яку втім, усвідомивши, як далеко сягають її небезпечні плани, зненацька надумав покинути. Це не зійшло йому з рук. Особливий трибунал повстанців засудив чоловіка до непуб-лічної й водночас показової страти. Невдовзі буде знайдено (а точніше, підкинуто) й голову, в зубах якої (знову зуби!) буде затиснуто прокламацію щодо переходу до активного масового спротиву.

Після такого мисленнєвого повороту ще одна версія — з ритуальним убивством (жертвоприношенням) — також отримувала право на існування. Десь поруч із нами завелася бузувірська секта, яка, за звичаєм індіанців Амазонії, практикує відрубування голів задля дальшого їх препарування, багаторазового зменшення і контрабандного перевезення до

Музею Напрстека у Празі. Фактично таких голів переправлено від нас уже десятки. Тому й цього разу ніякої голови в наших околицях уже знайдено не буде: вона в дорозі. Що ж до знайденого трупа, то це лише побічний наслідок ритуалу. Просто дотепер сектантам завжди вдавалося знищувати обезголовлені тіла безслідно. Цього разу щось у них зірвалося, й ми отримали шанс вийти на слід цього нечуваного серійного злодіяння.

Остання версія належала мені.

Безвідносно до неї я так само іноді поширював інформацію, що, всупереч офіційному оголошенню, на тілі вбитого все-таки є принаймні одна особлива прикмета: його груди на-знаковано доволі глибоким надрізом у вигляді великої літери F. Дальше замовчування факту, що в місті гастролює хтось із запеклих послідовників Фантомаса, а може, й він сам, уже втрачає будь-який сенс. Переконатися в цьому можна буде вже невдовзі: правоохоронні органи вирішили, активізуючи розшукову діяльність, виставити безголовий труп на всеза-гальний огляд, ніби рештки якогось ватажка гірських розбійників у веселі давні часи, і з найближчого понеділка він у спеціальному прозорому саркофазі лежатиме посеред міської ратуші, тепер краєзнавчого музею.

(Про те, що насправді велике F може означати й «Фелюсь», я взагалі мовчав.)

Тато всіляко підтримував мої версії. Він симпатизував Фантомасові, про якого знав лише з переказів, бо сам усе ще примудрявся ніяк не потрапити на той кінофільм. Мої ж перекази відзначалися досить вільним трактуванням більшості епізодів. Крім того, це було останнє літо нашої гри в Жульвернію.

14

Тим часом пристрасті досягли апогею. Містом заволодівала вибухова знервованість. Чутки й версії взаємно накладалися і доводили набряклу скандалом атмосферу до кипіння. Тут і там відбувались імпровізовані збори ветеранських організацій, які одностайно зверталися до влади із закликом навести нарешті лад і суворо покарати Винних. Гаслом дня стали слова: «Наша милиция потеряла бдительность!» У високих управах, перешіптувалися знайомі, полетіли перші голови — ці, щоправда, на відміну від тієї нещасної, лише в переносному сенсі. Київ наказував. Москва вимагала. На закритих нарадах керівного складу дедалі частіше говорилося про потребу залучення карпатських мольфарів.

А потім настав той вечір зміненого повідомлення. Пригадую, ми вже було наготувалися вкотре вислухати ті самі речення із затвердженими напам’ять словами про «обезголовлене тіло». І раптом почули щось нове: «За уточненими висновками судово-медичної експертизи, чоловікові було не 30-40 років, як ми зазначали раніше, а 60-70. Незважаючи на літній вік, покійний зберігав чудову фізичну форму, що й призвело до помилки експертів».

Мені на мить здалося, ніби зараз пролунають і ще якісь виправлення та спростування. Не чоловік, а жінка. Не на березі річки, а коло озера. Не цього року, а позаминулого. Не в нашому місті, а в штаті Арканзас. І насамкінець вони нам скажуть: «І взагалі, шановні громадяни. Нічого такого не було. Ніякого трупа, ні голови. Це ми так жартували».

Але дальший текст залишався фактично без змін. Хоч наступного ранку оголошення вже не прозвучало. Не було його й у вечірньому випуску. І ніколи більше його вже не було.

І чим це пояснити — геніальним розкриттям справи чи її директивним закриттям, — я не знаю й донині.

Збурене місто ще деякий час похвилювалося й організовано затихло. А потім у нього з’явився цілком новий подразник і збудник.

15

Перекривати одну сенсацію другою — безвідмовний прийом інформаційних воєн. Тоді ми ще про це не знали, бо й інформаційних воєн тоді начебто ще не було. Але все так і вийшло.

Не минуло, здається, ще й тижня відтоді, як позатихали останні балачки про «берегового трупа», а наш вокзал певного ранку прокинувся, весь обвішаний червоними прапорами. І не було б у тому нічого надзвичайного, якби ті червоні прапори не мали чорного гакенкройца в білому крузі посередині. Перони та почекальні патрулювали військовики в уніформах вермахту, де-не-де світилися й високих чинів есесмани. Прогнали велику колону обдертих і побитих, закутих у кайдани червоноармійців. Євреїв шикували окремими групами, брутально розділяючи матерів та дітей.

Не один подорожній, висівши з потяга й забачивши таку веремію, ціпенів і роззявляв рота. Старі селянки хрестились, а молодняк біг наввипередки до головної зали, де, за чутками, роздавав автографи сам майор Топорков.

У місті починали знімати кіно, і всі хотіли протиснутися в масові сцени.

І тільки я ще довго вбачав якийсь незбагненний зв’язок між усією тією метушнею й так раптово забутим жахним інцидентом.

16

У цій історії є незнайдена голова. Точніше, голови в цій історії немає, бо її не знайдено.

Крім того, тут багато початого й незавершеного. Ви вже зауважили критичним оком не одну деталь чи лінію, з яких нічого не розвинулось. І навіть велику літеру Р Оповідач не витатуював собі на грудях у фіналі.