Коханці Юстиції - Юрій Ігорович Андрухович
Тобто початок літа року 1971-го можна вважати апогеєм сумирного безподієвого існування, особливо в нашому місті, що до того ж уже деякий час заслужено втішалося найнижчим у республіці рівнем злочинності.
Ну й от вам — обезголовлений труп!
Шок від кривавої сенсації значно посилювався тим, що її отак собі просто-звичайнісінько (щось у лісі здохло?!) транслювали засоби масового інформування, на той час усі без винятку принципово асенсаційні. Це сьогодні нас по всіх каналах напаковують безкінечними звірячими хроніками — цинічними й особливо цинічними, патологічними, апокаліптичними, протиприродними. Ну кого нині могла б узагалі хоч трохи вразити новина про якесь тіло без голови?
Однак у ті часи таких новин просто не існувало. І якщо в тодішніх зведеннях виникало хоч трохи брутальності чи жорстокості, то це мусило стосуватися лише капіталістично за-непалого й давно зогнилого Заходу. Це в них, буржуїнів, людей викрадали серед білого дня на вулиці, катували струмом, укочували в асфальт і замуровували в бетон. Нам, маленьким громадянам іншої країни, залишалося все життя невимовно тішитися з тієї щасливої випадковості, що на світ нас було приведено не в якихось остаточно збожеволілих від злочинності США, не в жахному мілітаризованому Ізраїлі чи фашистській Іспанії, не в мафіозній Італії. Як же нам щастило!
Протрансльована з радіорепродуктора новина про жахне вбивство, скоєне в такому провінційному і сумирному населеному пункті, як наш невеличкий обласний центр, об’єктивно завдавала доволі нищівного удару по тій безконфліктній картині світу, що її всіма силами створювала для нас система і передусім школа. Тепер вона — і картина, і система, і школа — гучно затріщала, не витримуючи жодної критики. Навчальний рік саме закінчувався, але ми все ще ходили на так звану виробничу практику, під час якої по п’ять-шість годин на день порпалися на шкільних грядках. Зрозуміло, що всі наші розмови точилися навколо Безголового.
Це було зловісне вторгнення трупа в наш світ.
Правди ніде сховати — ми любили темні фантазії. На цвинтарях нас понад усе приваблювали так звані зони самогубців, занедбані, безіменні, позбавлені ангелів та хрестів. Тому ми знали, що отой, приміром, густо порослий черемшею горбочок — то залишки жалюгідного поховання такого собі «коломийського педофіла», який колись у незапам’ятну давнину мав зухвалість кинутися під потяг саме на нашому вокзалі. Чи знали ми тоді слово «педофіл»? Абсолютно ні. Але ми розуміли, що малося на увазі. Ми любили темні закапелки сексу, натяки на статеві дивовижі та збочення.
І все ж не річка. Бо річка ж була іншою зоною!
Річку, нашу дорогу Золоту Бистрицю, було осквернено. Раніше для кожного з нас вона була чимось на зразок найвищого прояву літа, його чуттєвою концентрацією. Ми, юні натуралісти, зелені патрульні, піонери-герої, ганяли до неї на роверах, стрибали в її зеленуваті води з берегів і кладок, бісилися й казилися в її штучних ковбанях, розкладали над нею вогнища, викурювали перші в житті сигарети з фільтром, влаштовували масові бійки район на район (проти нас були Майзлі, Гірка за нас), а надвечірньої пори в її зарослях-джунґлях підглядали за гріхопадіннями старших пацанів або солдатів авіаполку та їхніх добровільних жертв, з яких не одна могла виявитися нам ровесницею. Деякі з них уже не обходилися без ліфчиків, і це був сигнал для нового сезону полювань. Чи знали ми тоді слово «вуаєризм»? Абсолютно ні. Та все одно річка була головним сенсом нашого літнього існування. І коли світ затягувало дощами (як тоді 69-го, року великої повені), ми не могли знайти собі місця й мало не з розпачем відраховували змарновані без нашої райської річки дні канікул.
Тепер же виявлялося, що на її берегах трапляються безголові трупи. І хтось їх такими робить: людина не може позбавити себе голови сама. Хіба що покладеться нею на залізничну колію, але це не той випадок. Отже, тут не обійшлося без убивці. Хтось учинив це макабричне злодіяння, а потім приволік нещасного трупа на берег. Обвисле, велике, атлетичної статури і, мабуть, вельми громіздке мертве тіло. Двиганити такий тягар і незручно, й невдячно. Тобто вбивця напевно був не сам. Убивця та його спільники. І вони десь тут, коло нас, у цьому тихому місті, де нічого не відбувається, вони лазять цими надрічковими зарослями і збуджено дихають, визначаючи майбутню жертву й витріщаючись на неї приблизно так, як Дзюні Стрончевської Фелюсь на мене.
Що все-таки трапилося? За яких обставин? Як і чому? Нам понад усе хотілося знати деталі, проте радіо ними не ділилося. Тільки один і той самий текст по кілька разів на день протягом ледь не тижня: «Особу вбитого не встановлено. Татуювання та інші особливі прикмети на тілі відсутні. Телефонуйте 02».
11
Містом неминуче поповзли чутки і взаємосуперечливі версії. В такому місті, як наше (а надто ж у тодішні часи), обов’язково знайдуться оповідачі, що знають усе з перших вуст, позаяк самі чули, як близька родичка далекого знайомого, троюрідний небіж котрої одружився з молодшою дочкою старшої прибиральниці з управління карного розшуку (варіанти: судово-медичної експертизи, прокуратури, нелеґальної детективної компанії), переказувала, як усе є насправді та що за тим усім стоїть.
Почалося все начебто з телефонного дзвінка й історичної фрази: «Міліція, Алькапоне вигріб трупа!» Це не звучало аж так епічно, як «завалився “Космос”», але все ж призвело до певного завихрення в голові чергового — до речі, того самого. Дзвінок у міліцію здійснила місцева похилого віку мешканка; щоранку о цій порі року вона виганяла в надрічкові зарослі невеличке стадо своїх кіз. У цій процедурі її незмінно супроводив так само місцевий, напіввуличний кундель Алькапоне. Того ранку він раптово дуже занепокоївся, пробігаючи попри відому в околиці кладку. Неподалік від неї на березі лежав кількаметровий уламок залізобетонної труби, забитий усіляким лахміттям, переважно мішковиною, впереміш із лопушинням та гілками. На берегах наших річок уже тоді громадилося повно такого
