Руденька - Юля Пилипенко

– Привіт, Принцесо! Як ти сьогодні? – промовили вони хором і відразу поділилися на дві групи. Частина з них попрямувала до мами, друга частина залишилася зі мною.

– Ну, привіт, Лицарі в білім убранні. Чого завітали цього разу? Знову колотимете мене своїми шпагами? – Я неохоче відклала книжку.

Вони заусміхалися.

– Ні, ми прийшли, щоб вигнати з тебе металевих прибульців. Ти читаєш Гаррі Поттера?

– Так, – відказала я із сумом у голосі. – Ви що, збираєтеся витягти металеві скоби з мого «мерседеса»?

– Атож. Ти ж сама говорила, що вони тебе дратують.

– Так. А це боляче? Я можу ще трохи «подратуватися»… нічого страшного.

– Не хвилюйся. Просто буде трохи неприємно. І… ми заразом витягнемо з тебе дренажні трубки, тож тобі більше не доведеться всюди носити з собою ці резервуари. Здається, тобі вже нічого боятися. Все найстрашніше позаду, – сказав з усмішкою один з моїх улюблених медбратів-лицарів.

– ОК. Коли ви збираєтеся це робити?

– Зараз.

– ТУУУТ?

– Еге ж, – упевнено промовив Геральд.

– І нам треба взяти у тебе кров із вени, – весело додав Дженс.

– Ну… гуляти то гуляти… я вся ваша. – Я вже не думала про Гаррі.

Вони вирішили почати з трубок і одразу помітили, що настрій мій миттєво випарувався. За останні кілька тижнів я страшенно втомилася від фізичного болю. Коли я побачила, як вони сантиметр за сантиметром дістають з мене дренажні трубки, я остаточно скисла. Річ була не у фізичних стражданнях: я просто не чекала, що ці трубки виявляться такими довгими, і з жахом думала про те, як усе це помістилось усередині мого тіла.

– А ти боїшся лоскоту? – спитав один з моїх Лицарів.

– Так, страшенно. Хоча кажуть, що люди, яким робили хоча б одну операцію, не бояться лоскоту. Брешуть… гади.

– Тут боїшся? – При цьому Дженс провів рукою по моєму правому ребру.

– Ай… припини… – Я сміялася…

– А тут? – поцікавився Геральд, який уже витягнув одну трубку і легенько водив пальцями по моєму лівому ребру.

– Будь ласка… лоскітно… припиніть це!!!!!!!! – Я кричала, як різана (хоча так воно й було))), і реготала до сліз.

У цю мить стався невеликий казус: я різко смикнула рукою, і кров з вени так і жбухнула. Вони швидко зорієнтувалися і миттєво зупинили кров, але все моє ліжко прикрасили великі червоні плями.

– З тобою все гаразд? Зараз витягнемо скоби зі шраму і все замінимо.

– Все чудово. – Я все ще сміялася. – Я хотіла у вас запитати: чому до мене не заходить темний Лорд?

– Хто це? – запитав Геральд крізь сміх, при цьому висмикуючи маленькі металеві скобочки з мого шраму. Їх було близько сотні, і кожна залишала на згадку про себе помітний кривавий слід на білій шкірі мого живота.

– Доктор Волондемор… Чорний Доктор… – Прізвиська одне за одним лізли мені в голову, і я видавала їх нескінченним потоком під дружний регіт молодих санітарів.

– Доктор Малага… – промовили вони майже синхронно.

– Ну от… значить, ви теж так вважаєте, якщо його ім’я першим спало вам на думку. – Я не могла приховати свого задоволення…

– А чому він до тебе не заходить? – здивувався Дженс.

– Думала, що ви мені про це скажете. Ми з ним трохи ворогуємо. Відтоді, як я прийшла до тями. Він не виконав одну дану мені обіцянку. Але річ не в цьому. Я виконала обіцянку за нього. Недавно він зайшов до мене в палату і сказав, що мені колотимуть вакцину від «гепатиту Б». Коли я у нього запитала, чи є у мене гепатит Б і «куди колоти, коли колоти вже нікуди», він почав мені розповідати, що з моїм імунітетом я легко підхоплю гепатит «Б», а оскільки це мене уб’є, то доведеться робити ретрансплантацію, але цього разу мені не пощастить з донором. Загалом, він у черговий раз мене підбадьорив у властивій йому манері, і я розревлася. Доктор Літке, який знову побачив мої сльози після дружнього візиту доктора Малаги, став мене заспокоювати, і я благала його не пускати більше до мене цього негативного типа, який кожного разу забирав із собою мій гарний настрій. Коли Літке нагадав мені, що Малага – ваш начальник, я вирішила випробувати вже перевірений спосіб, який недавно приніс мені успіх у першій сутичці з доктором Волондемором… І ось уже кілька днів він не з’являється… здається, його до мене просто не пускають. – Я усміхалася.

– Бачиш, ти, навіть ще як слід не ставши на ноги, вже травмуєш чоловіків. А що ж буде потім, Принцесо? Ти дуже гарна дівчинка, – сказав Дженс, уважно спостерігаючи за тим, як Геральд з точністю ювеліра витягує з мене залишки крихітних металевих частинок.

– Я поки що не дуже гарна дівчинка, та скоро знову нею стану. Я дала собі слово. А щодо чоловіків – я переглянула своє ставлення до них. До кожного, хто захоче мене скривдити, я ставитимуся, як до використаних пакетиків чаю. Дуже вже багато всього мені довелося пережити, щоб серйозно сприймати чоловіків та їхні слова. Вас це не стосується. – Я підморгнула Геральду.

– Тоді я запрошую тебе на побачення, коли ти впевненіше