Руденька - Юля Пилипенко

P. S. Для мене так важливо було сказати Йому «ДЯКУЮ», але не по телефону. Для мене так важливо було дожити до цього «ДЯКУЮ».

…You forgot when you were down who was around… [27]

Ми увійшли до кабінету професора Брольша. Я дуже нервувала, але намагалась не показувати цього ні своїй мамі, ні Марі. По-перше, я не могла спокійно дивитися в очі людині, яка впродовж двадцяти годин чаклувала над нами разом з кращою бригадою лікарів і хірургів і робила все можливе для того, щоб я зараз могла зайти до нього на заключний термін разом з мамою. Я не знала, як висловити йому свою вдячність… Листівка, яку я йому подарувала кілька днів тому, звісно, не могла передати всього, що мені хотілося сказати… По-друге, я переживала через те, що мені доведеться почути від цієї людини. Як я житиму далі? Що мені можна? Що робити, коли раптом захворію? Як упливатимуть на мене імуносупресивні препарати? Чи треба їх приймати мамі? Де їх брати, якщо в Україні про них навіть не чули? Чи зможу я займатися спортом, ходити до університету, танцювати, зустрічатися з друзями, коли захочу… іншими словами, чи зможу я жити повноцінним життям? Але й це не було для мене пріоритетним. Єдине питання, яке мене хвилювало по-справжньому… це коли мене відпустять додому і коли я зможу Його обійняти?

Кабінет професора Брольша мене вразив: особливо те, що на величезному столі стояла моя листівка. Професор чемно привітався з Марою, міцно обійняв мене і маму й жестом запропонував сісти. Заключна зустріч, очевидно, мала стати цікавою… адже Мара, так само як і Брольш, чудово говорила і по-німецьки, і по-англійськи, а мама непогано володіла німецькою. У всякому разі, мене б зрозуміли всі троє… і я знала: те, що мама не зможе зрозуміти з моїх англійських діалогів, Мара обов’язково перекаже їй по-російськи… Одне слово, пастка. Термін мій, але як я запитаю свого професора про те, про що мені хотілося поговорити з ним наодинці?

Професор Брольш пробіг очима по роздруківках з моїми аналізами, сказав: не чекав, що я так швидко стану на ноги… і подякував за листівку.

– Та нема за що… Я б вам її не дарувала, якби могла сказати все, висловити словами… Але не можу… Ви ж знаєте… я відразу плачу… а ви не дозволяєте мені нервувати. Ви навмисно поставили мою листівку на стіл перед тим, як я прийду? – У мене був напрочуд гарний настрій, і я сміялася.

– Ні… листівка стоїть тут уже кілька днів, – з усмішкою відповів мій збентежений шістдесятирічний професор, – і я б дуже хотів, щоб ти подарувала мені своє фото…

– Авжеж, я подарую. Коли остаточно прийду у форму. А моє фото ви теж поставите на стіл? – Мені ставало все веселіше.

– Я спробую. Але напевно виникнуть проблеми з дружиною… – Брольш сміявся. – Вона може мене неправильно зрозуміти.

– Ні, Іро, ти взагалі розумієш… він з нею фліртує, – звернулася Мара по-російськи до мами.

Ця фраза викликала вибух мого сміху. Мара дуже поважала мого професора, але у глибині душі його недолюблювала.

– Професоре Брольш, скажіть мені… а коли я зможу полетіти додому? – і серце мені завмерло, коли я спитала його про це.

– Дивися… я відпущу тебе додому тільки тоді, коли на сто відсотків буду впевнений у тому, що в Україні тобі не загрожує небезпека, – серйозно відповів він.

– Але такого ніколи не буде, – сумно пожартувала я.

– Зрозумій… ти потрапила до моїх рук. Я бачив твій стан. І це велике щастя, що над тобою встигли попрацювати ізраїльські фахівці до того часу, як ти сюди прилетіла. Інакше ти сама розумієш, що було б. Я від самого початку був з тобою чесним і відвертим, і ти сама говорила, що цінуєш це. Тож і зараз я відвертий з тобою. Я можу відпустити тебе додому хоч завтра. Але якщо завтра у тебе почнеться нежить, тобі доведеться летіти до Німеччини. Ти цього хочеш?

– Ні, – тихо сказала я.

– Поживеш кілька тижнів у Мари… я знаю, що вона забирає вас до себе в гості. Періодично їздитимеш до нас. І якщо все буде нормально, то вже за два-три тижні я відпущу тебе додому. Я чудово розумію, що ти молода дівчинка і нудьгуєш за татком, друзями, навчанням і всім таким. Але доведеться потерпіти. Гаразд? – Він не усміхався.

– Так… кілька тижнів, так, кілька тижнів… але річ не в друзях… І краще справді не загадувати наперед… Коли мені вперше сказали, що «через тиждень випишуть», у мене відразу піднялася температура сорок через якусь мізерну інфекцію. Те ж саме було з мамою, за день до того, як ви збиралися відправити її до «Sheraton». – Я із сумом подивилася на маму. – Хай іде, як іде. Я з вами згодна. Розкажіть мені про обмеження…