Руденька - Юля Пилипенко

до дзеркала, уважно вдивлялася в своє обличчя: карамелеві сльози залишили на ньому ледве помітні доріжки. Це був шлях, який вони пройшли з тієї миті, як були просто солоними, до тієї чарівної точки, в якій вони перетворилися на карамелеві. Мої очі вже не були жовтими, а губи – розірваними. Колір шкіри став ще кращий, ніж був «до»… Я виразно розрізняла кожну ластовинку на своєму обличчі. Я уважно вдивлялася в ледве помітні доріжки і рахувала, скільки моїх ластовинок потонуло в струмках карамелевих сліз. Я жива. Моє обличчя знову стало гарним. Я перемогла. А шрами, криваві синці, гематоми на моєму тілі – все це мине, заживе… Я знаю…

Що ви думаєте про дощ? Ви гадаєте, що дощ – це «опади»? Я так не вважала. Дощ – це сміх нескінченного неба. Небо теж уміє плакати від щастя… чи від сміху… Іноді частіше, іноді рідше, але вміє. І я це знала. Тому що небо плакало від щастя разом зі мною. Ми плакали разом, коли вперше побачили крізь прозорі шибки панорамного вікна клініки, як шугнула вгору зграя птахів… Ми плакали разом, коли дивилися на салют з балкона палати на четвертому поверсі… Салют гуркотів, вибухав… і разом з ним вибухала моя душа… Я знала, від чого плаче небо… І я знала, чому воно сміється…

Сонце… не можу пояснити вам, що я відчувала, коли бачила сонце… починаю плакати… навіть зараз.

Що ви робите, коли дзвонить телефон? Ви відповідаєте. Або не відповідаєте. Не відповісти на телефонний дзвінок можна по-різному: не взяти слухавку чи просто скинути. Я реагувала на телефонний дзвінок по-іншому. Я розкладала мелодію на тисячі складових звуків, кожен з яких був по-своєму унікальний. Кожного разу одна й та сама мелодія звучала для мене по-новому: я чула в ній те, чого не чула раніше. Я торкалася до телефона, і кожного разу кінчики моїх пальців відчували поверхню його корпуса по-різному: телефон міг бути теплим, якщо перед тим лежав на зігрітому сонячними променями столику коло вікна моєї палати… телефон міг бути не таким теплим, якщо сонце періодично ховалося за хмари… він міг бути холодним… прохолодним… не таким прохолодним, як учора… не таким гарячим, як позавчора… Тільки потім я відповідала на дзвінок і чула Його голос. Що означає для мене Його голос? Це теж просто: тисячі улюблених мелодій, мільярди сонячних променів, сміх неба, зухвалий дотик дощу і карамелеві сльози. Його ім’я стало для мене синонімом слова «Життя». Назавжди. Гена.

P. S. Повірте мені на слово: небо сміється з тих, хто вважає, що дощ – це просто опади.

20 липня 2003 року

We can’t help everyone, but everyone can help someone.

Рональд Рейґан [29]

Я лежала і читала «Harry Potter and Philosopher Stone» – це була перша книжка в новому Житті. Англійська мова знову стала для мене рідною, як під час навчання в Лондоні. Книжка захопила всю мою увагу і відволікала від навколишнього світу. Треба буде неодмінно ще раз подякувати своєму новому другові за цей чудовий подарунок. Телевізор я більше не дивилася… через німецькі рекламні ролики: я ненавиділа себе за те, що заздрю персонажам, які бігають по зеленій траві, обіймають своїх рідних вранці і весь час щось їдять… Так… іноді мені здавалося, що німці рекламують тільки їжу… а на їжу я спокійно дивитися не могла. Останні кілька днів я взагалі нічого не їла, тому що мені було боляче, але я не хотіла признаватися в цьому лікарям: боялася, що вони, за прикладом своїх українських колег, могли залишити на згадку про себе якийсь предмет у моєму організмі і їм знову доведеться мене різати, щоб витягти цей сувенір. А оскільки на тілі все ще не було жодного живого місця, я вирішила тимчасово потерпіти, нічого не їла, посилаючись на «нестерпну німецьку спеку». У Німеччині справді стояла неймовірна спека: «найгарячіше» літо за останні декілька десятків років.

Хтось постукав у двері… Мені не дуже хотілося відриватися від книжки саме тієї миті, коли Гаррі вже був близький до того, щоб почати нове чарівне життя, і шукав таємничу платформу, сховану від очей простих смертних маґлів. Я дуже симпатизувала Гаррі Поттеру, адже в нас із ним було багато спільного: він був The Boy Who Lived,[30] а я – The Girl Who Lived.[31] І маґли не надто вірили в те, що нас із ним урятують. Але нас урятувало Диво.

– Come in,[32] – промовила я повільно, все ще не відриваючись від книжки.

На порозі миттєво з’явився натовп моїх нових друзів-білосніжок. Так я називала своїх лікарів, які завжди носили накрохмалені білосніжні халати. Мене дістав лікарняний сленг, тому я винайшла свою власну мову, і мої лікарі, які тепер стали невід’ємною частиною мого нового життя, радо мені підігравали. Вони називали мене Принцесою, а я у відповідь охрестила їх Лицарями в білих халатах. Коли в мене не було настрою, я називала їх Білосніжками.