Кобзар 2000. Soft - Брати Капранови
- Пиши розписку.
Той заозирався, мовляв, нема на чому, а Батя порожню карту дістає, яка є в кожній новій колоді, і ручкою пастовою клацає.
Чорний зрозумів, що нема де дітися, взяв ручку, і тут як ливане з неба. Пляж в одну мить річками потік. І блискавка прямо поруч - бабах! Знову сірка прямо в носа, певно, від блискавки. Моторошно, хоч і день навкруги. А чорний, що сидів під парасолькою, вже розписану карту простягнув. Взяв Батя карту, гроші почав складати, і в цей момент знову блискавка прямо в море - бабабах!! В кількох метрах від прибою. Правда, справжньому шпільовому такими зіхерами памороки не заб’єш. Батя акуратно зібрав лаве, а коли підняв голову, поруч вже не було ані чорного, ані його охоронців.
- А розписка? - Спитала я.
Федір Іванович розвів руками.
- Розписка лишилася. Де ж вона дінеться? І гроші, і розписка. Все лишилося.
- А чому ви про цього знайомого в минулому часі говорили? Він що, помер?
Федір Іванович здригнувся:
- Та щоб у вас язик відсох. Живий. Пробачте. - Він акуратно поплював через плече. - Живий, слава Богу.
Двері до відділку раптово розчахнулися, і до кімнати увірвався невеличкий сухуватий хлопчина в короткій куртці і джинсах. За ним тупцював похмурий сержант.
Хлопчина, що всім своїм виглядом і короткою стрижкою тягнув на рецидивіста, пробіг прямо у наш куток, але зупинився на порозі і сказав:
- Слідчий районного управління внутрішніх справ Микитюк.
Я ледь стрималася, щоби не зробити у відповідь кніксен.
- Прошу вас. - Він умостився за столом, а ми з моїм партне-ром вийшли з клітки і стали навпроти.
Сержант простягнув слідчому паспорт Федора Івановича.
- А у вас, - той обернувся до мене, - у вас ніяких документів нема?
- Чому ж нема? - я видобула з сумочки редак-ційне посвідчення і документи про відрядження. - Прошу.
Слідчий швидко продивився мої папери, зупинився поглядом на назві газети і промовисто поглянув на сержанта. Той почав бубонити щось під носа, але слідчий демонстративно разом зі стільцем відвернувся в інший бік і підняв обличчя до нас.
- Вас затримано у зв’язку з заявою громадянина Петровського, вашого сусіда по купе. Він заявив, що ви вдвох, разом з вашим третім співучасником, що їхав у сусідньому купе, заманили його грати в карти і виграли у нього п’ять тисяч із застосуванням шахрайських прийомів.
- Ми? - У мене спочатку відібрало мову, а потім я ляснула себе по колінах і почала реготати мов несамовита. На обличчі Федора Івановича теж промайнула посмішка.
Микитюк деякий час сидів мовчки, а потім повернувся до сержанта.
- Ану, поклич цього Петровського.
За хвилину в приміщенні з’явився лисун. Він виглядав трошки прибитим і наближався до столу невпевненою ходою.
- Так роскажіть нам, громадянине Петровський, як ці двоє по-шахрайському вас обіграли? - Розпочав слідчий. - Якщо ви самі пишете, що вони з вами в карти не сідали.
- Ну вони ето. Я ж написав, що грав той, з сусіднього купе. А ці в наші карти підглядали і з ним перемигувались.
- В чиї це наші?
- Ну, Миколай. Вони його теж обіграли, тільки на п’ятсот рублів.
- Ви давно його знаєте?
- Миколая? Та ні, в дорозі познайомились. А чого це ви проти мене питаєте? Це ж вони нас обіграли. Ви проти них питайте.
Слідчий постукав ручкою по столу:
- Я сам знаю проти кого мені питати. - І посміхнувся краєчком рота. - А де ж цей Миколай? Чому він не заявляє?
Лисун розвів руками:
- Та зник десь. Ми до міліції наче удвойом, а потім раз, а його нема.
Тут втрутилася я, відчуваючи мовчазну підтримку слідчого:
- А в ресторані куди ми вам підглядали? Ви ж без карт грали.
- Миколай сказав, що є такі шулерські способи. - Лисун кинув на мене лютий погляд. - Товаришу слідчий, я ж там усе написав. Поки вони не прийшли, я вигравав. А як сіли в ресторані…
Слідчий раптово його перебив:
- А до міліції звернутися це теж Миколай придумав?
- Ну так в тому то і справа. Він же пізнав його. - Лисун вказав пальцем на Федора Івановича. - Це ж відомий шулерюга. Шаляпін його хвамілія. Він же в розшуку.
- Мірошник, до вашої ласки, - ввічливо нахилив голову мій сусіда. - Федір Іванович Мірошник.
Слідчий розгорнув паспорт і сунув лисому прямо в обличчя:
- Дивись. Тобі все зрозуміло? - Він обернувся до мовчазного колеги. - Сержант! А вам все зрозуміло?
Сержант так і лишився уособленням мовчанки, а лисун трагічно похитав головою:
- Переплутав! І тут я знову не витримала.
- Переплутав? Як це вам подобається? Ти що, не розумієш, що це твій носатий Миколай на пару зі своїм патлатим корєшом обіграли тебе, як останнього фраєра, а ти навіть не допетрав своєю лисою головою, що вони знайомі сто років і перед тобою дурня клеять? А провідник з ними третім був, його ти теж переплутав? Переплутав він! А порядних людей через тебе, ідіота, в клітку садять!
Лисун чи то не помітив, чи не образився на “ідіота”. Він на мить замислився, а потім з ляскотом хлопнув себе долонею по голові:
- Точно! Як я одразу не додумався? Товаришу слідчий, давайте я перепишу заяву на тих двох.
Тут зареготав навіть мовчазний сержант.
Відсміявшись своє, слідчий повернувся до лисуна.
- У мене є для тебе два варіанти. Або я затримую тебе на добу, а потім ще штрафую за азартну гру в громадському місці, або ти ушиваєшся звідси на хрін, щоб ми тебе більше не бачили. І ніяких заяв.
Перед тим як остаточно зникнути, лисун все-таки півхвилини подумав. А ми одразу взялися за речі. Микитюк показово простягнув наші документи сержантові, і той, повертаючи їх нам, через силу вичавив з себе:
- Вибачте.
Слідчий задоволено похитав головою і, не сказавши ані слова, зник за дверима відділку. А Федір Іванович раптом взяв з міліцейського столу надгризену ручку та аркушик:
- Можна, я ваш телефончик запишу?
- Навіщо? - Я мала за правило ніколи на давати свого телефона випадковим знайомим.
- Як це, навіщо? Ну добре, давайте для початку кави десь поп’ємо. Треба ж ваш гонорар обговорити. За книгу… І взагалі.
Вже вдруге за останню добу ми сиділи в ресторані, тільки тепер це був