Майстер і Маргарита - Михайло Опанасович Булгаков
Він проклинав себе, вигукуючи безглузді слова, гарчав та плювався, паплюжив свого батька й матір, які породили на світ недоумка.
Побачивши, що прокльони та лайка не діють і нічого від цього на осонні не змінюється, він стиснув сухі кулаки, замружившись підніс їх до неба, до сонця, яке сповзало щораз нижче, видовжуючи тіні та відходячи, щоб упасти у Середземне море, й зажадав від Бога негайного чуда. Він вимагав, щоб Бог негайно послав Єшуа смерть.
Розплющивши очі, він спостеріг, що на пагорку усе без змін, за винятком того, що плями, що палали на грудях кентуріона, згасли. Сонце посилало промені у спини страчуваних, повернених обличчями до Єршалаїму. Тоді Левій закричав:
— Проклинаю тебе, Боже!
Схриплим голосом він кричав про те, що пересвідчився в несправедливості Бога, і вірити йому надалі наміру не має.
— Ти глухий! — гарчав Левій. — Якби ти не був глухим, то почув би мене та вбив би його відразу.
Замружуючись, Левій начувався вогню, що спаде на нього з неба та вразить його самого. Цього не сталося, і, не розкліплюючи повіки, Левій далі вигукував ядучі та образливі слова до неба. Він кричав про повне своє розчарування та про те, що існують інші боги та релігії. Так, інший бог ніколи не допустив би того, щоб людину, таку як Єшуа, було спалювано сонцем на стовпі.
— Я помилявся! — кричав зовсім охриплий Левій. — Ти бог зла! Або твої очі геть застував дим із кадильниць храму, а вуха твої перестали будь-що чути, крім суремних звуків священиків? Ти не всемогутній Бог. Ти чорний бог. Проклинаю тебе, боже розбійників, їхній покровитель і душа!
Тут щось дмухнуло в обличчя колишньому збирачеві податей, і щось зашелестіло йому під ногами. Дмухнуло ще раз, і тоді, розплющивши очі, Левій побачив, що все у світі, чи то під впливом його прокльонів, чи то силою якихось інших причин, зінакшало. Сонце щезло, не дійшовши до моря, у якому потопало щовечора. Поглинувши його, небом із заходу підіймалася грізно й неухильно грозова хмара. Краї її вже скипали білим шумовинням, чорне димне черево відсвічувало жовтим. Хмара вуркотіла, і з неї вряди-годи випадали вогняні нитки. Яффською дорогою, убогою Гіонською долиною[230], над шатрами прочан, гнані зненацьким вітром, летіли стовпи куряви.
Левій змовк, силкуючись зміркувати, чи принесе гроза, яка зараз накриє Єршалаїм, хоч яку зміну в долі нещасного Єшуа. І зразу ж, дивлячись на нитки вогню, що розкроювали хмару, став просити, щоб блискавка вдарила у стовп Єшуа. У каятті дивлячись у чисте небо, яке ще не пожерла хмара й де стерв’яки лягали на крило, щоб піти від грози, Левій подумав, що безглуздо поквапився зі своїми прокльонами: тепер Бог не послухає його.
Звернувши свій погляд до підніжжя пагорка, Левій прикипів до того місця, де стояв, розсипавшись, кіннотний полк, і побачив, що там зайшли неабиякі зміни. Звисока Левієві вдалося добре роздивитися, як вояки метушилися, висмикуючи списи з землі, як накидали на себе плащі, як коноводи бігли до дороги підтюпцем, ведучи на поводі вороних коней. Полк знімався, це було ясно. Левій, затуляючись рукою від пилу, що бив в лице, відпльовуючись, силкувався збагнути, що б воно мало означати, що кіннота збирається відходити? Він перевів погляд вище й розгледів фігурку в багряній військовій хламиді[231], що спиналася до майданчика страти. І тут від передчуття радісного кінця похололо серце колишнього збирача.
Той, хто сходив на гору на п’ятій годині терпінь розбійників, був командир когорти, що прискакав з Єршалаїму в супроводі ординарця. Ланцюг вояків на помах руки Щуробоя розімкнувся, і кентуріон віддав честь трибунові. Той, відвівши Щуробоя вбік, щось прошепотів йому. Кентуріон удруге віддав честь і рушив до групи катів, що сиділи на камінні біля підніжжя стовпів. Трибун натомість скерував свою ходу до того, хто сидів на дзиґлику, і той шанобливо підвівся назустріч трибунові. І йому щось неголосно сказав трибун, і обидва вони пішли до стовпів. До них приєднався начальник храмової варти.
Щуробій, скоса глянувши з відразою на брудне лахміття, що лежало на землі біля стовпів, лахміття, яке щойно було одягом злочинців, та яке знехтували кати[232], відкликав двох із них і наказав:
— За мною!
З найближчого зі стовпів лунала хрипка безглузда пісенька. Повішений на ньому Ґестас на кінець третьої години страти збожеволів від мух та сонця й тепер тихо співав щось про виноград, але головою, вкритою чалмою, зрідка усе ж таки похитував, і тоді мухи мляво знімалися з його лиця й повертали на нього знову.
Дисмас на другому стовпі страждав більше за інших, тому що його не обсідало забуття, і він хитав головою, часто й розмірено, то праворуч, то ліворуч, щоб вухом ударяти об плече.
Щасливішим за інших був Єшуа. Вже в першу годину його стали вражати запаморочення, а потім він запав у нестяму, повісивши голову в розсотаній чалмі. Мухи й ґедзі тому цілком обсіли його, так що обличчя його зникло під чорною рухомою масою. У пахвині, і на животі, і під пахвами сиділи жирні ґедзі й ссали жовте оголене тіло.
Підкоряючись жестам чоловіка в каптурі, один з катів узяв списа, а другий приніс до стовпа відро й губку. Перший з катів підніс списа й постукав ним спершу по одній, а потім по другій руці Єшуа, витягнутих та прив’язаних мотузками до поперечини стовпа. Тіло з випнутими ребрами сіпнулося. Кат провів кінцем списа по животі. Тоді Єшуа підвів голову, й мушва з дзижчанням знялася, й відслонилося лице повішеного, розпухле від укусів, із заплилими очима, невпізнанне лице.
Розклепивши повіки, Га-Ноцри поглянув додолу. Очі його, зазвичай ясні, тепер були імлистими.
— Га-Ноцри! — сказав кат.
Га-Ноцри ворухнув набряклими губами й озвався охриплим розбійницьким голосом:
— Чого тобі треба? Нащо підійшов до мене?
— Пий! — сказав кат, і просякнута водою губка на кінці списа піднялася до вуст Єшуа. Радість сяйнула тому в очах, він припав до губки та з жадобою став всисати вологу[233]. З сусіднього стовпа долинав голос Дисмаса:
— Несправедливість! Я такий самий розбійник, що й він.
Дисмас напружився, та поворушитися не зміг, руки його в трьох місяцях на поперечині держали мотузяні зашморги. Він утягнув живота, нігтями уп’явся в кінці поперечин, голову тримав оберненою до стовпа Єшуа, лють палала в очах Дисмаса.
Пилова хмара накрила майданчик, дуже стемніло. Коли куряву віднесло, кентуріон скрикнув:
— Мовчати на другому стовпі!
Дисмас замовк. Єшуа відірвавсь від губки і, силкуючись, щоб його голос звучав лагідно