Майстер і Маргарита - Михайло Опанасович Булгаков
Відтак він подався убік до розщілини, де було спокійніше, і де йому ніхто не заважав.
Тепер, сівши на камені, цей чорнобородий, із скаправілими від сонця та безсоння очима чоловік сумував і тужив. Він то зітхав, розчахуючи свого потасканого в мандрах талліфа, котрий з блакитного перетворився на брудно-сірий[226], і оголяючи забиті списом груди, якими котився брудний піт, то в незносних муках зводив очі до неба, стежачи за трьома стерв’яками, які давно вже ширяли у висоті великими колами в передчутті незабарної учти, то впинав безнадійний погляд у жовту землю й бачив на ній напіврозтрощений собачий череп та ящірок, що бігали круг нього.
Муки чоловіка були так великими, що часами він заговорював сам до себе.
— О, я недоумок! — бурмотів він, розгойдуючись на камені в душевному болю й нігтями деручи засмаглі груди. — Недоумок, безмізка жінка, боягуз! Падло я, не людина!
Він замовкав, хнюпився, потім, напившись із дерев’яної баклаги теплої води, оживав знову й хапався то за ножа, захованого під талліфом на грудях, то за шматок пергамену, що лежав перед ним на камені поряд із паличкою та каламарчиком із тушшю.
На цьому пергамені вже були начеркані записи:
«Збігають хвилини, і я, Левій Матвій, стою на Лисій Горі, а смерти усе немає!»
Далі:
«Сонце схиляється, а смерти немає».
Тепер Левій Матвій безнадійно записав гострою паличкою таке:
«Боже! За що тобі гнівитися на нього? Спошли йому смерть».
Записавши це, він безслізно схлипнув і знову нігтями поранив собі груди.
Причина відчаю Левія полягала в тій лютій невдачі, що спостигла Єшуа та його, і, крім того, в тяжкій помилці, якої він, Левій, на його думку, припустився. Позавчора вдень Єшуа та Левій були у Витанії під Єршалаїмом[227], де гостювали в одного городника, якому надзвичайно сподобалися проповіді Єшуа. Увесь ранок гості відпрацювали на городі, допомагаючи господареві, а надвечір збиралися йти холодком до Єршалаїму. Та Єшуа чомусь заквапився, сказав, що має в місті нагальну справу, і подався близько полудня сам. От у цьому й полягала перша помилка Левія Матвія. Навіщо, навіщо він відпустив його самого!
Увечері Матвієві йти до Єршалаїму не привелося. Якась несподівана й страшна недуга вразила його. Його затрясло, тіло його прохопило вогнем, він став цокотіти зубами й щохвилини просив пити. Іти десь було годі. Він звалився на попону в повітці городника й провалявся на ній аж до світанку п’ятниці, коли хвороба так само несподівано відпустила Левія, як і напала його. Хоча він був ще кволий і ноги йому тремтіли, він, знемагаючи на якесь передчуття лиха, попрощався з господарем і подався до Єршалаїму. Там він дізнався, що передчуття його не обмануло. Лихо скоїлося. Левій був у натовпі й чув, як прокуратор оголошував вирок.
Коли засуджених повезли на гору, Левій Матвій біг поряд із ланцюгом у натовпі цікавих, намагаючись якось непомітно дати знак Єшуа бодай вже про те, що він, Левій, тут, з ним, що він не покинув його на останній путі, і що він молиться за те, щоб смерть Єшуа постигла якомога скоріше. Та Єшуа, який дивився в далечину, туди, куди його везли, звісно ж, Левія не бачив.
І от, коли процесія пройшла близько пів верстви дорогою, Матвієві, якого штурхали в натовпі коло самого ланцюга, сяйнула проста й геніяльна думка, і знову ж, через свою гарячність, він прокляв себе прокльоном важким за те, що вона не спала йому раніше. Вояки йшли не щільним ланцюгом. Між ними були проміжки. За великої спритности й дуже точного розрахунку можна було, зігнувшись, проскочити між двох леґіонерів, дохопитися воза й скочити на нього. Тоді Єшуа врятований від мук.
Однієї миті досить, щоб ударити Єшуа ножем у спину, крикнувши йому: «Єшуа, я вирятовую тебе та йду разом з тобою! Я, Матвій, твій вірний і єдиний учень».
А якби Бог сподобив ще однією вільною миттю, можна було б поспіти заколотися й самому, уникнувши смерти на стовпі. А втім, останнє мало цікавило Левія, колишнього збирача податей. Йому було байдуже, як загинути. Він жадав одного, щоб Єшуа, який не зробив нікому в світі ані найменшого зла, уникнув би тортур.
Плян був дуже добрий, та річ полягала в тому, що Левій не мав із собою ножа. Не мав він і ані шеляга грошей.
Оскаженілий на себе, Левій виборсався з натовпу й побіг назад до міста. У палаючій його голові скакала одна лише гарячкова думка про те, як негайно, яким завгодно способом, розжитися у місті на ножа та встигнути наздогнати процесію.
Він добіг до міської брами, лявіруючи у штовханині караванів, що всисалися до міста, і побачив по ліву руку від себе розчинені двері крамнички, де продавали хліб. Тяжко хакаючи після бігу розпеченою дорогою, Левій опанував себе, дуже статечно увійшов до крамнички, привітався з господинею, що стояла за лядою й попросив її зняти з полиці верхній коровай, котрий чогось сподобався йому більше від інших, і, коли та обернулася, мовчки й хутко узяв з ляди те, чого краще й бути не може, — нагостреного, як бритва, довгого хлібного ножа[228], і прожогом кинувся з крамниці геть.
За кілька хвилин він знову був на Яффській дорозі. Та процесії вже не було видно. Він побіг. Часами йому траплялося падати просто в пилюку й лежати нерухомо, щоб звести подих. І так він лежав, вражаючи проїжджих на мулах та людей, які йшли до Єршалаїму пішки. Він лежав, наслухаючись як калатає його серце не тільки в грудях, але й в голові та у вухах. Відхекавшись трішки, він підскакував і знову біг далі, та щораз то повільніше та повільніше. Коли він нарешті побачив куряву, що її здіймала вдалині довга процесія, вона була вже біля підніжжя пагорка.
— О Боже… — простогнав Левій, розуміючи, що спізнюється. І він спізнився.
Коли збігла четверта година страти, муки Левія досягли найвищої міри, і він розлютувався. Підвівшись з каменя, він жбурнув на землю марно, як він тепер гадав, вкраденого ножа, розтрощив баклагу ногою, позбавивши себе води, скинув з голови кефі[229], вчепився в своє рідке волосся й
