Майстер і Маргарита - Михайло Опанасович Булгаков
Завершувалася процесія ланцюгом вояків, а вже за ним йшло близько двох тисяч цікавих, що не вбоялися спеки та які бажали бути присутніми на принадному видовищі.
До цих цікавих з міста долучилися тепер цікаві прочани, яких безперешкодно пропускали у хвіст процесії. Під тонкі вигуки глашаїв, що супроводили колону та кричали те, що близько опівдня прокричав Пилат, вона втягнулася на Лису Гору.
Ала пропустила усіх до другого ярусу, а друга кентурія нагору пропустила лише тих, хто мав причетність до страти, а потім, швидко маневруючи, розсіяла натовп кругом усього пагорка, через що він опинився між піхотною облогою зверху та кіннотною знизу. Тепер він міг бачити страту крізь нещільний ланцюг піхотинців.
Отже, минуло від часу сходження процесії на гору більше трьох годин, і сонце вже западало над Лисою Горою, та спека ще була нестерпна, і вояки в обох облогах потерпали від неї, знемагали на нуди і в душі проклинали трьох розбійників, щиро зичучи їм скорої смерти.
Маленький командир али зі змоклим лобом і в білій сорочці, темній від поту на спині, що стояв унизу пагорка біля відкритого узвозу, раз-у-раз підходив до шкіряного відра в першій чоті, черпав з нього пригорщами воду, пив і змочував свого тюрбана. Діставши від цього дещо полегші, він відходив і знову починав міряти то вперед то назад курну дорогу, що вела до вершини. Довгий меч його стукав об шкіряний шнурований чобіт. Командир хотів показати своїм кіннотникам приклад витривалости, але, жаліючи вояків, дозволив їм із списів, увіткнутих у землю, влаштувати піраміди й накинути на них білі плащі. Під цими халабудами й ховалися від безжалісного сонця сирійці. Відра порожніли швидко, і кавалеристи з різних чот почережно вирушали по воду до балки під горою, де в ріденькій тіні хирлявих тутових дерев доживав свого віку на цій диявольській спекоті каламутний ручай. Поруч стояли, ловлячи нестійку тінь, і нудилися коноводи, які тримали присмирілих коней.
Знемога вояків та їхнє лихослів’я на адресу розбійників були зрозумілими. Побоювання прокуратора щодо заворушень, які могли статися під час страти в ненависному йому місті Єршалаїмі, на щастя, не виправдалися. І коли побігла четверта година екзекуції, між двома ланцюгами, верхнім піхотою та кіннотою біля підніжжя, не зосталося всупереч усім сподіванням, жодної душі[223]. Сонце спалило натовп і погнало його назад до Єршалаїму. За ланцюгом двох римських кентурій опинились тільки два хтозна-чиї пси, які чомусь потрапили на пагорок. Але й тих зморила спека, і вони лягли, висунувши язики, тяжко дихаючи й не звертаючи жодної уваги на зеленоспинних ящірок, єдиних істот, що не боялися сонця й шурхали між розпеченим камінням та якимись виткими по землі рослинами з дужими колючками.
Ніхто не зробив спроби відбивати засуджених ні в самому Єршалаїмі, наводненому військами, ні тут, на обланцьованому пагорку, і натовп повернувся до міста, бо й справді, геть нічого цікавого не було в цій страті, а там у місті вже йшли приготування до великого свята Пасхи, що заходило надвечір.
Римська піхота у другому ярусі потерпала ще більше від кіннотників. Кентуріон Щуробій єдине що дозволив воякам — це зняти шоломи й накритися білими пов’язками, змоченими водою, але тримав вояків стоячи та зі списами в руках. Сам він у такій самій пов’язці, але не змоченій, а сухій, походжав неподалік від групи катів, не знявши навіть із своєї сорочки накладних срібних лев’ячих морд, не знявши поножів[224], меча й ножа. Сонце било просто в кентуріона, не завдаючи йому жодної шкоди, і на лев’ячі морди ніяк було навіть поглянути, очі виїдав сліпучий полиск срібла, яке неначе скипало на сонці.
На понівеченому обличчі Щуробоя не відбивалося ані втоми, ані невдоволення, і здавалося, ніби велетень кентуріон у змозі ходити так увесь день, усю ніч та іще день, — словом кажучи, стільки, скільки буде треба. Все так і ходити, наклавши руки на тяжкий з мідними бляхами ремінь, усе так суворо поглядаючи то на стовпи зі страчуваними, то на вояків у ланцюгу, все так байдуже відкидаючи носаком волохатого чобота вибілені часом людські кістки або дрібні кремінці, що потрапляли йому під ноги.
Той чоловік у каптурі помістився неподалік від стовпів на дзиґлику й сидів у благодушній нерухомості, зрідка, втім, знічев’я лозинкою розколупуючи пісок.
Те, що було сказано про те, що за ланцюгом леґіонерів не було жодної душі, не зовсім правда. Одна людина таки була, та просто не усім її було видно. Вона помістилася не на тому боці, де був відкритий узвіз на гору та з якого найзручніше було бачити страту, а на боці північному, там де пагорб був не спадистим та доступним, а нерівним, де були провалля й щілини, там, де, вчепившись у розщілині за прокляту небом безводну землю, силкувалося жити хворе фіґове деревце.
Саме під ним, що зовсім не давало жодної тіні, і примостився цей єдиний глядач, а не учасник страти, і сидів на камені від самого початку, тобто ось вже четверту годину. Так, для того, щоб бачити страту, він обрав не найкращу, а найгіршу позицію[225]. Та все ж таки й з неї стовпи було видно, видно було за ланцюгом і дві блискучі плями на грудях кентуріона, а цього, очевидно, для людини, яка конче бажала залишитися малопомітною та ніким не стривоженою, було цілком досить.
Та години з чотири тому, на початку страти, цей чоловік поводився зовсім не так і дуже міг би бути поміченим, через що, вірогідно, він і змінив свою поведінку та усамітнився.
Тоді, щойно процесія вийшла на саму гору за ланцюг, він і з’явився вперше й до того ж як людина вочевидь спізніла. Він тяжко дихав і не йшов, а біг на пагорок, штовхався і, побачивши, що перед ним, як і перед усіма іншими, зімкнувся ланцюг, зробив наївну спробу, удавши, що не розуміє роздратованих окриків, проскочити між вояками до самого місця страти, де вже знімали засуджених з воза. За це він дістав тяжкого удару тупим кінцем списа в груди й відскочив від вояків, скрикнувши, але не з болю, а з відчаю. Леґіонера, що вдарив його, він окинув каламутним і зовсім байдужим до усього поглядом, як людина, не чутлива до фізичного болю.
Кашляючи й задихаючись, тримаючись за груди, він оббіг круг пагорка, намагаючись на північному боці знайти хоч будь-яку шпарину в ланцюгу, де можна було б прослизнути.