Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія
— От і неправда, я розмовляю англійською.
— Не так, як в Оксфорді! Для них ти угорець, тобто дикун.
— На театрі світ не зводиться. Я можу зніматися в кіно. Ти постійно мене недооцінюєш.
— То, може, Америка, як на те пішло?
— А Бела Лугоші[91]? Він що, не досяг успіхів у Голлівуді? Угорський акцент не завадив йому знятися в добрій десятці картин.
— Для ролі Дракули у вампіряцьких фільмах акцент конче потрібний. Так от вона, твоя мета? Ти? Жалюгідні фільми?
— Я хочу грати. Я ж артист! А не прихвостень!
Тон розмови підвищувався. Відвідувачі поглядали на парочку іноземців, що сварилися незрозумілою мовою. Підійшов якийсь чоловік і глянув на Тібора.
— Перепрошую, мосьє, ви часом не Тібор Балаж?
— Чого вам? — насторожено спитав він.
— Я один із ваших шанувальників. Обожнюю «Повернення ярмаркових артистів». Я переглядав його кількадесят разів. Видатна картина.
За чотири паризьких місяці оце вперше його хтось упізнав. Саме впізнання виділяє комедіанта з-поміж решти смертних. Переживаючи затяжне невезіння, Тібор зустрів нарешті єдиного паризького кіномана, спроможного згадати маловідому сіру угорську стрічку чотирилітньої давності. Він уловив у тих очах відблиск щастя, що його звик бачити в угорських шанувальників.
— Ви дивилися «Повернення ярмаркових артистів» десятки разів? Глузуєте з мене?
— Я кіномеханік в одному з кінотеатрів Латинського кварталу. Фільм не сходив з афіш шість тижнів, п’ять сеансів на день…
— Ви дивитеся фільми, які крутите?
— Коли стрічка того варта, я залюбки користаюсь нагодою.
Вернер Толлер більше радів факту зустрічі з Тібором, аніж любив самих акторів, яких ніколи не бачив наживо, бо, попри вдачу інтроверта, у ньому жевріла душа продавчині.
— Ви не француз. У вас легкий акцент.
— Я німець. Але до Німеччини не повернусь.
— А ми угорці й не повернемось до Угорщини.
— Мосьє, чи можу я запросити вас на вечерю? Поговоримо про кіно.
Хто зміг би відмовитися від такої пропозиції? Коли Тібор з Імре переступили поріг «Бальто», їх огорнуло море ароматів. Вони так давно не відчували запаху такої смакоти. Ігор чекав на банкетці, читаючи «Л’Експрес». Вернер їх перезнайомив. Ігор повірив йому на слово, коли той представив Тібора як найвидатнішого з акторів сьогодення Угорщини. Він не бачив «Повернення ярмаркових артистів», як і жодного іншого угорського фільму. Але Вернер ніколи не помилявся. Слухаючи їхню історію, Ігор наче повертався на чотири роки назад, до дня свого приїзду в Париж. Ті самі сумніви, ті ж страхи, такі ж оказії. За кілька хвилин їм уже здавалося, що вони завжди були знайомі. Подружжя Маркюзо приєдналось до застілля. Мадлен буквально обожнювала кіно, але через Альбера зовсім рідко там бувала. Раз на рік — Першого травня. Єдиний день, коли вони були зачинені. У свято трудящих вона твердо стояла на своєму, навіть якщо було повно роботи. А що марнувати таку нагоду ніяк не можна, вона ретельно підбирала програму перегляду із категорії романтичних стрічок у дусі «Віднесених вітром». Їй так полюбився фільм, що наступного року вона знову на нього пішла. Вона пригадала, що Вернер наполегливо рекомендував «Повернення ярмаркових артистів». А той факт, що відомий кіноактор, хай навіть угорець, та ще й такий красунчик, завітає до неї на вечерю, наповнював її незбагненним щастям.
— Те, що ви тут, то знак Божий.
— Мадлен, прошу вас, — перебив Ігор, — дайте Богу спокій. Своїм тутешнім перебуванням Тібор та Імре завдячують аж ніяк не Богу, а Хрущову, і я не думаю, що він дослухається до порад Всевишнього чи взагалі думає про нього.
Жакі накрив на стіл. Тарілки були вщент наповнені й аж пашіли. Їли мовчки.
— Смакота. Я в захваті. Що це? — поцікавився Імре.
Хороші кухарки точнісінько як відомі кіноактори. Вони обожнюють компліменти. Зазвичай, якщо клієнти й цінували її кухню, то скупилися на похвалу. Імре покорив Мадлен Маркюзо.
— Тушковане м’ясо по-провансальськи, за фірмовим рецептом.
— Як ви добиваєтеся такого смаку?
Мадлен понизила голос, глянула праворуч, потім ліворуч. Ніхто не мав почути її секрет:
— Гвоздика і… тмин.
— Цей смак? Завдячуючи гвоздиці й тмину.
— А ви нікому не розповісте?
— Обіцяю.
— Усі використовують «Гаме» чи «Кот-дю-Рон». Я ж додаю вино з фруктовим смаком. Мариную яловичину в «Самюр-Шампін’ї» і під кінець доливаю на палець кіршу.
— Божественно. Ви вмієте готувати гуляш? Справжній, угорський?
— Маєте хороший рецепт?
— Є рецепт…
Він глянув на Тібора, той миттю вловив.
— Це рецепт Марти, моєї мами. Вона до того любить Париж, що була б щаслива йому його подарувати.
— Справжній гуляш готується із яловичини, в жодному разі не зі свинини. Останню використовують бідняки й австріяки. Рулька чи лопатка. Півкіло свіжої цибульки, солодка паприка, повна столова ложка, свіжий мілко подрібнений кервель, майоран, каєнський перець, два болгарських перчики, півкіло помідорів. Потрібні маленькі угорські галушки з вареного тіста. Знадобляться мука, вода і сіль. Підсмажуєте цибульку до золотистого відтінку, чистите помідори, ріжете м’ясо маленькими шматочками…
— Імре, — перебила Мадлен, — ходімо, приготуєте нам гуляш. Мені треба бути безпосередньо на кухні, маю все побачити сама. Бо в мене аж слинка потекла.
— Хочете, щоб я оце зараз приготував гуляш?
— Якщо ваша ласка.
Особисті досягнення Імре на кухні обмежувалися потребою що-небудь їсти, аби вижити середньостатистичному холостяку. Омлет, шинка та спагеті. Щось він злегка перестарався, тому стривожений опинився біля плити «Бальто». Мадлен готувала за його вказівками. Він довірив їй на вухо секрет гуляшу Марти:
— Паприку кладуть за десять хвилин до готовності. Вона не повинна переваритися чи пригоріти. Не знати чому, але вона найсмачніша трохи прогріта.
Вернер, Ігор, Альбер, Жакі та Мадлен скуштували. Тібор з Імре чекали на вердикт.
— Як на мене, пречудово. А вам? — поцікавилася Мадлен.
— Саме задоволення! — констатував Вернер.
— Мені нічого додати, — зазначив Альбер, справжній знавець.
З його вуст уже це єдине зауваження розцінювалося як комплімент. Він поглядом порадився з дружиною. Вона повернулася до Імре.
— Ви не будете проти, якщо я впишу вашу страву до меню? Клієнти втомилися від бланкету.
— Нашій країні це буде за честь, — відповів Імре.
— Для вас, — додав Альбер, — обіди в четвер будуть безкоштовними. Трохи менше паприки. Надто вже перчена для нашого кварталу. І соусу не вистачає дрібки борошна.
Гуляш став стравою дня вже з наступного четверга і за двадцять перша його більше не залишилось. Імре з Тібором стали завсідниками «Бальто». Клуб подвоїв членів. З плином тижнів додалось і нової клієнтури. Угорці у вигнанні швидко розповсюдили добру