Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія

— Будуть. П’єр намагався цього уникнути. Не кожен хлопчик докладає стільки зусиль, щоб розчарувати сім’ю. Неминучість надихала його, як надихає саме кохання. Вони ні в чому не досягали консенсусу, але мислили аналогічно. Однаковий перебіг думок, чудове наповнення. Він став таким само важким, як і тато.

— Ти ніколи не розповідала про батьків.

— Вони мертві й поховані. Нема про що говорити.

— Можна подивитися альбом?

— Не може бути й мови. Я б давно їх повикидала. П’єр схотів залишити. Розумієш, про що я. Ми завжди на повідку наших почуттів.

Але на повідку був іще один. І ось я двічі на тиждень літав як дурний Люксембурзьким садом. Сесіль подарувала мені тренувальний костюм мого розміру. Попервах то було якесь пекло. За місяць я без упину пробігав повне коло. Аж не вірилось. Ми бігали по годині в четвер і суботу, а в неділю я прибирав. З часом полегшало. Я бігав задля Сесіль, хотів допомогли їй дотримати обіцянки не палити. А вона все зривалась за найменшого приводу — останній, до слова, завжди знаходився. Коли я заходив до неї, мені відразу вдаряв прохолодний запах табаку, хоча вона завжди розчахувала всі вікна й старанно провітрювала квартиру. Це все брак прогресу по дипломній, П’єр, що згорає там від бажання її прочитати, знайома, яку кинув черговий бовдур, задоволення від самого процесу паління… Неможливо її напоумити.

Відбулось неочікуване рокірування. Це сталося в четвер, по обіді, під кінець березня. Було холодно і мрячно. Люксембурзький сад був безлюдним, усіх розігнав північний вітер, він і нам обпік щоки. Як то вже повелося, Сесіль мене випереджала. Я біг слідом. Наздогнав. Вона вирвалася вперед. Я не здавався. Я чув її дихання. Ще ніколи не почувався таким легким. Ми бігли пліч-о-пліч. Я прискорився. Вже вона за мною не встигала. Я її випередив. Я чув, як вона намагалася мене наздогнати. Я відірвався на десять метрів. Двадцять. Я почув, як вона спасувала. Вона захекалася. Я побіг уперед.

— Зачекай, Мішелю, я більше не можу.

Вона зігнулася вдвоє, руки на колінах, переводила дух. І так десь зо дві хвилини. Я чекав, ледь помітно посміхаючись.

— Маєш гарний вигляд.

— Думаєш? — промурмотіла вона, задихаючись.

— Шкода, що немає фотоапарата. Сама б глянула.

— Відчуття, наче в мені тонна ваги.

— Упевнена, що біг допомагає тобі схуднути? Можливо, на тебе він справляє протилежний ефект.

Вона спломеніла. Я побіг, не дочекавшись відповіді.

— Ах ти малий дурень!

3

Розчарування швидко наздогнало Тібора. Паризький театральний світ ділився на два рівноправні табори, які несамовито ненавиділи одне одного: мерзотники, що ставили цікаві постановки, та продажні покидьки, що працювали на бульварах; деяким розумникам щастило всидіти на обох стільцях. Більшість режисерів були члени компартії, відповідно, з ентузіазмом підтримували радянське нашестя. Під час чергового прослуховування знаний постановник звинуватив Тібора у фашизмі й наказав асистентам викинути його на вулицю. Інший виплюнув на нього свою зневагу до таких, як Тібор, дрібних буржуа, що живуть за рахунок робочого класу. Хай би куди він подався — повсюди ненависть, утиски і грубі відкоша. Не-комуністи не знали Тібора, тому не могли нічого запропонувати невідомому комедіантові з дивакуватим і неприємним прононсом. Йому шкодила власна репутація. Лише двоє режисерів змилостивились і запропонували йому ролі, проте не зрозуміли відмови й зачислили його до категорії претензійних скигліїв. Тібор й справді не вирізнявся скромністю.

Вони з Імре подали документи на статус політичних біженців. Лицемірний Руссо, керівник знаного відомства, вправно встромляв палиці в колеса всім угорцям, що траплялися йому під руку. Як довести, що ви біженець, що ваше життя було під загрозою, коли ви сторчголов покидали батьківщину?

— Мені потрібні реальні докази, розумієте? Легко сказати, що вас переслідував політрозшук. Припускаю, що радянські війська вторглися в Угорщину на прохання місцевої влади, щоб урятувати країну від контрреволюції дрібних буржуа. Переважна більшість ваших співвітчизників радо їх прийняла. Не виключено, що ви втекли з Угорщини, бо вважались правопорушниками або не платили податків. Це ви маєте надати докази, а не я. Наразі ваші досьє порожні. У ваших же інтересах, щоб до часу розгляду вашої справи комісією всередині лежали серйозні документи. Як ні — відмова. Франція не є територією приймання пройдисвітів з усього світу! Нам і своїх задосить.

Коли на початку 57-го вони перебралися до Парижа, то були ошелешені розцінками тамтешніх готелів, тож зупинилися в «домі побачень» по вулиці Сен-Дені. Управитель виставив їх за двері наступного ж ранку.

— Педерасти мені тут не потрібні!

— А путанам, значиться, можна? — запротестував Імре.

— Це різні речі. Мені не потрібні проблеми з лягавими.

Тібору ніяк не вдавалося знайти роботу. Вони продали годинники, запонки, сиділи на самих лише хлібі й воді та, не розрахувавшись, швидко з’їжджали з готелів із підозрілою репутацією, бо навіть за них платити було нічим. Імре дивом улаштувався вантажником до торговця маслом, яйцями й сиром на ринку Ле-Аль. Чоловік трапився тямущий, хоча й платив чорною готівкою та за вдвічі заниженим тарифом. Угорців, що бралися до брудної роботи, не бракувало. Принаймні він дозволяв йому забирати неліквідні продукти. Тібор теж міг би прилаштуватися на Ле-Аль, але ж йому слід було берегтися для прослуховувань, тому він тільки й чекав, як Імре повернеться з нічної каторги. З часом поголоски про їхню неплатоспроможність облетіли весь квартал Ле-Аль, де місця їм більше не було, — так вони опинилися в готельчику по вулиці Юшет.

Якось у понеділок ввечері вони пили одну каву на двох на терасі брасерії по вулиці Шкільній. Вони занепали духом. Імре скеміло плече, потріскалися руки. Тібор був у відчаї. Він усенький день простирчав, очікуючи прослуховування на Фейдо[90]. По чотирьох годинах очікування на вулиці вийшов асистент і оголосив, що акторський склад укомплектовано.

— У цій країні придурків мені ніколи не дадуть роль. Може б, нам податися до Англії? Вони наче прихильні до іммігрантів.

— Я не розмовляю англійською, — заперечив Імре.

— Ти думаєш тільки про себе! — розійшовся Тібор. Вдячність не була його сильною стороною. — Я тут помираю.

— Я задля тебе знемагаю. А все, що я від тебе чую, — самі докори. Думаєш, я там забавляюся, вовтузячись із сиром? Від мене навіть пахне сиром, чи не так?

— Ти смердиш сиром! А міг би знайти роботу у флориста. Давай хутчіш поїдемо звідси, Імре. До Лондона, там на мене чекають цікаві ролі.

— Єдине, чого ти дістанеш від англійців, — це їхню бісову зневагу.

— Я грав Макбета й Отелло.

— Грати Шекспіра в Угорщині