Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06 - Джек Лондон
— Тут є різниця, — настоювала Рут.
— Яка?
— Твої твори, що ти сам вважаєш вдалими, не можна продати. Ти вже пробував, але їх ніхто не купує.
— Дай мені трохи часу, люба, — благально сказав він. — Ця робота — лише засіб, не дивись на неї поважно. Дай мені що два роки. За цей час я навчуся писати, і видавці охоче купуватимуть мої твори. Я знаю, що кажу. Я вірю в себе і знаю, на що здатний. Я знаю вже, що таке література, знаю, якою бездарною писаниною заповнюють журнали нікчемні перодряпів І я певен, що через два роки буду на шляху до успіху. А ділової кар’єри я ніколи не зроблю. Вона мені не до вподоби. Вона мені здається тупою, безглуздою, дріб’язковою, а то й ошуканською. В усякому разі, в мене до неї нема здібностей. Я ніколи не виб’юся далі, як у клерки. А хіба ми з тобою зможемо бути щасливі на такому мізерному заробіткові? Я хочу для тебе всього найкращого, що тільки є в світі, і коли зміню свою думку, то лише знайшовши щось іще кращого.
І я таки досягну свого, досягну будь-що. Відомі письменники дістають такі гонорари, що проти них містера Бетлера й не видно. Бестселер приносить від п’ятдесяти до ста тисяч доларів — часом трохи більше, менше, але приблизно стільки.
Рут мовчала. Вона була дуже розчарована і не приховувала цього.
— То як? — запитав він.
— Я сподівалася зовсім іншого. Мені здавалося, та й тепер я тієї ж думки, що тобі слід було б вивчити стенографію — на манишці ти вже вмієш — і піти до тата в контору. Ти дуже здібний, і я певна, що з тебе вийшов би добрий юрист.
РОЗДІЛ XXIII
Те, що Рут небагато мала віри в літературний хист Мартінів, зовсім не впливало на його почуття до неї. За час свого короткого відпочинку він чимало думав про себе самого і зрозумів, що красу він любить більше, ніж славу, а слави прагне більше заради Рут. Тим-то він так і домагався тієї слави. Він хотів піднестися в очах світу — «добутися всього», як то сам казав, — щоб кохана жінка могла пишатися ним і вважати його гідним свого кохання.
Красу ж він любив так безоглядно, що саме служіння їй було виш для нього достатньою винагородою. А ще дужче, ніж красу, він любив Рут. Йому здавалося, що вище від любові немає нічого в світі. Ця любов так глибоко змінила його, перетворила з неотесаного матроса в мислителя й поета, тож для нього вона була вища за всяку науку й мистецтво. Мартін бачив, що в духовному розвитку він уже переріс Рут, переріс її братів і батька. Попри всю свою університетську освіту й звання бакалавра мистецтв, Рут годі було й мріяти про таке розуміння світу, мистецтва і життя, яке мав Мартін після одного лише року навчання самотужки.
Усе це він розумів, але воно не впливало на його почуття. Кохання видавалося йому занадто піднесеним і шляхетним, і сам він був занадто щиро закоханий, щоб образити його критикою. Що спільного мало кохання з інакшими поглядами Рут на мистецтво, мораль, Французьку революцію й загальне виборче право? Усе це розумові процеси, а кохання вище за розум. Він не міг судити кохання, бо обожнював його. В його уяві кохання жило на вершинах гір, понад долинами розуму. Для нього це була квінтесенція існування, найвищий шпиль життя, який не всім дано осягнути. З творів своїх улюблених філософів він знав про біологічну природу кохання; але через непомітний процес не менш наукових розважань він сам прийшов до висновку, що людський організм лише в коханні здійснює своє велике призначення і що кохання треба приймати без ніяких міркувань, як найвищий дарунок життя. Закоханий, гадав Мартін, це найблагословенніша істота; і захопленням проймала його думка про «коханням одержимого», що підноситься над усіма земними благами, над багатством і розумом, над громадською думкою, й блиском слави, та й над самим життям, зрештою, — і «за поцілунок життя віддає».
Багато дечого з цього Мартін уже зрозумів, а дещо мав зрозуміти ще згодом. А тим часом він працював, відпочиваючи лише тоді, коли ходив побачитися з Рут, і жив, як спартанець. За маленьку кімнату, що винаймав у португалки Марії Сільви, він платив два з половиною долари на місяць. Його господиня — вдова, жінка невгомонної вдачі, тяжко гарувала, щоб як-небудь прогодувати цілу купу дітей, і коли-не-коли заливала свою втому й журбу пляшкою розбавленого кисляку, що за п’ятнадцять центів купувала в крамниці на розі. Мартін спочатку не терпів її за лихий язик, але мимоволі відчув до неї пошану, побачивши, як відважно бореться вона за існування. У маленькому будинку було всього чотири кімнати, а якщо відняти Мартінову, лишалося їх три. Та з них, що звалася вітальнею, була б навіть затишна від барвистого килима, коли б не засмучувала її фотокартка одного з померлих немовлят Марії Сільви, знятого в труні. Кімнату цю було призначено тільки для гостей; штори в ній завжди були спущені, і босонога команда не сміла переступати поріг святині, хіба в особливо врочистих випадках. У кухні, де доводилось і варити, і їсти, Марія також день у день, крім неділі, прала, крохмалила й прасувала білизну — основний її заробіток був від прання своїм заможнішим сусідам. У спальні, такій же тісній, як і Мартінова кімната, разом з матір’ю тулилося семеро дітей. Для Мартіна завжди було загадкою, як на всіх їх там ставало місця, і щовечора коли вони вкладалися спати, йому чути було крізь тонку перегородку всі звуки — сварки й вереск, тихе лепетання і ще якийсь напівсонний, немов пташиний, шемріт. Другим джерелом Маріїних прибутків були дві корови, доєні вранці і ввечері, що контрабандою скубли собі траву на пустирях та на узбіччях доріг, завше під доглядом одного чи й кількох обшарпаних хлопчаків, які пильнували, щоб не втрапити на очі поліцаєві.
У своїй кімнатчині Мартін жив, спав, учився, писав і господарював. Під єдиним вікном, що виходило на крихітний ганок, був кухонний стіл, який правив за письмовий; на
