Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06 - Джек Лондон

Коли перший промінь місяця, торкнувшись вітрила, залив човен перлистим сяйвом, Рут відсунулась від Мартіна і почула, що він ту ж мить і собі відхилився. їм обом хотілося, щоб ніхто нічого не помітив. То була таємниця двох, зрозуміла без слів. Рут сиділа оподаль нього з розгарячілими щоками, лише тепер усвідомлюючи, що трапилось. Вона вчинила щось таке, що мусила втаїти від братів і Одні. Що з нею сталося? Ніколи з нею такого не бувало, хоч вона не раз каталася на човні місячної ночі в товаристві юнаків. У неї навіть бажань таких не з’являлося. І, схвильована таємницею своєї розквітлої жіночності, вона спаленіла з сорому. Рут крадькома глянула на Мартіна, який саме повертав вітрила, і мало не зненавиділа його за те, що він призвів її до такого безсоромного й ганебного вчинку. І чому саме він? Може, її мати мас рацію, і вона занадто часто з ним бачиться. Ну, більше це не повториться, надалі вони рідше зустрічатимуться. У неї навіть промайнула безглузда думка сказати йому мимохідь, тільки вони лишаться вдвох, що перед тим, як зійшов місяць, їй чомусь стало млосно. Але тут-таки вона пригадала, як вони обоє водночас відсунулись одне від одного, щоб їх місяць не зрадив, і зрозуміла, що Мартін їй не повірить.

Наступними днями Рут просто сама себе не пізнавала: вона стала якоюсь чудною, невпокійною істотою, що не слухалась розуму, не хотіла аналізувати своїх почуттів, відмовлялася заглядати в майбутнє й думати про свою долю. Вона була вкрай збентежена і охоплена гарячкою від доторку до пекучої тайни, страшної і чарівної. Одно тільки вона твердо вирішила: не дати Мартінові нагоди говорити їй про своє кохання. Тоді все буде гаразд. Через кілька днів він вирушить у море. А втім, хай він навіть і говорить — однаково все буде гаразд, вона ж бо його не любить. Звісно, які-небудь півгодини йому буде дуже важко, а їй ніяково, бо це вперше вона вислухуватиме освідчення. На саму думку про це вона відчула, як солодко в неї забилося серце. Вона стала справжньою жінкою, і чоловік проситиме її руки. Це вабило все, що було в ній жіночого. Усі основи її життя раптом здвигнулися від зворушення. Думки затріпотіли, як метелики, принаджені вогнем.

Вона так далеко зайшла в уяві, що вкладала Мартінові в уста слова його освідчення, що яг до себе, то в думці підбирала найлагідніші вирази для відмови і як вона апелюватиме до його щирої та шляхетної мужності. Передусім він повинен кинути курити. Цього вона особливо домагатиметься. Та ні, ні, вона зовсім не дозволить йому говорити. Вона може його втримати, — адже ж матері вона це обіцяла. Зчервоніла і розгарячкована, Рут з жалем розігнала свої мрії. Її перше освідчення треба було відкласти до слушнішого часу, до зустрічі з достойнішим претендентом.

РОЗДІЛ XXI

Надійшов розкішний осінній день, теплий і розімлілий, насичений чаром перехідної пори день каліфорнійського бабиного літа, коли сонце світить млисто і вітерець не годен сколихнути дрімотне повітря. Прозірчасто-багряний туман барвистим мереживом залягав у міжгір’ях. Сан-Франціско розкинулось на своїх пагорбах наче велике пасмо диму. Тьмяно вилискувала розтопленим металом морська затока, і на ній судна й човни або спочивали нерухомо, або здавалися на повільну течію. Над Золотою Брамою[22] — блідо-золотавою стежкою під променем призахідного сонця — велично майорів крізь сріблясту імлу далекий Тамалпайс *. А далі, над темним обширом великого океану, клубочились на обрії густі хмари і, пливучи до суходолу, остерігали перед першим бурхливим подихом зими.

Літу пора вже було на спочинок. Але воно ще барилося, в’янучи й пригасаючи між горами, поглиблювало багрянець долин і ткало собі саван з вичерпаних сил та випитих до дна втіх, умираючи в супокійному пересвідченні, що не марно жило. А посеред гір, на улюбленому своєму горбку сиділи поруч Мартін і Рут, схиливши голови над усе тими самими сторінками, і він читав їй уголос любовні сонети тієї, що покохала Браунінга так гаряче, як рідко коли кохають чоловіка.

Але цей раз їм щось не читалося. Надто міцні були чари краси, що згасали в них на очах. Золота пора року вмирала, як і жила, прекрасною і нерозкаяною грішницею, сповнюючи осіннє повітря солодкою знемогою спогадів про минулі розкоші. Ця знемога передавалася їм, — млосна й дрімотна, вона послаблювала волю, повивала багряним туманом розум і моральні засади. У серці Мартіновім бриніла ніжність, раз у раз заливаючи його гарячими хвилями. Голови їхні близько схилились одна до одної, і, коли від подуву вітру її волосся торкалося його щоки, рядки розпливались у нього перед очима.

— Здається, ви ні слова не зрозуміли з того, що читали, — сказала вона, коли він затнувся.

Він палко глянув на неї і знов мало не впав у звичну недорікуватість, коли раптом знайшовся на відповідь:

— А ви, здається, теж нічого не зрозуміли. Про що йде мова в останньому сонеті?

— Не знаю, — щиро засміялася вона. — Я вже забула. Даймо спокій читанню. Занадто гарний день сьогодні.

— Це наш останній день у горах, — серйозно промовив він. — На обрії збирається буря.

Книжка вислизнула йому з рук, і вони сиділи мовчки й непорушно, дивлячись на дрімотну затоку замріяними, невидющими очима. Рут крадькома глянула на його шию. Якась сила, владніша ніж закон тяжіння, могутня, мов сама доля, рантом оволоділа нею. Вони сиділи дуже близько, і вона сама не знала, як це сталося. Вона торкнулася його плеча так легенько, як метелик торкається квітки, і такий же легенький був тоді його доторк. Вона відчула, що він притиснувся до неї плечем і весь затремтів. Тут їй слід було відсунутись. Але вона вже не була владна над собою. Та й як могла вона коритися своїй волі в радісному безумі, що раптом огорнув її?

Рука Мартінова несміливо потяглася до неї і оповила її стан. Вона чекала в солодкій знемозі й сама не знала, чого чекає, їй забивало дух, пересохлі губи горіли, серце калатало. Рука Мартінова підіймалася вище й почала пригортати її, повільно й ніжно. Далі чекати вона вже не могла. Втомно зітхнувши, вона рвучким несвідомим рухом несподівано поклала голову йому на груди. Він швидко нахилився, і коли його уста були близько, вона поспішила зустріти їх своїми устами.

Це, певно, кохання, подумала Рут, коли на мить у неї ще прояснів розум. А коли не кохання, то це ж сором! Ні, це не інакше, як кохання.