Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06 - Джек Лондон
Тільки й мав він радості, що побачення з Рут, але й ці години були не завжди щасливі. Мартіна безнастанно точив якийсь неспокій, ще гостріший, ніж тоді, коли його почуття не мало взаємності, бо тепер, коли він здобув її кохання, здобути її саму стало ще важче. Він просив почекати два роки, але час летів, а він зовсім не поступував. Він бачив, що їй не до вподоби його робота. Рут не казала цього відверто, але й без слів ясно давала це відчути. Вона не сердилася, а просто була невдоволена, хоч інша жінка, не така лагідна, на її місці давно б уже вибухнула гнівом, їй було прикро, що чоловік, якого вона вирішила перевиховати, не улягав її волі. Спочатку він був у неї в руках м’який, як віск, але раптом уперся і не схотів прибирати подоби ані її батька, ані містера Бетлера.
Духовної величі й сили Мартінової вона не помічала або, ще гірше, не розуміла. Цей чоловік, що так легко міг пристосовуватися до хоч би й якої комірчини людського існування, був в її очах свавільним і впертим, бо не давався вкласти себе до тієї єдиної комірчини, яку вона знала. Рут не спроможна була стежити злет його мислі і, коли він досягав зависоких для неї верховин, вважала, що він збився з шляху. Досі вона не знала нікого, хто б випереджував її розумом. їй завжди були ясні думки батька й матері, братів і Одні, тож, не розуміючи Мартіна, вона гадала, що винен у цім тільки він. То була давня як світ трагедія людської обмеженості, що силкується керувати всесвітом.
— Ти звикла схилятись перед вівтарем загальновизнаного, — сказав їй якось Мартін під час розмови про Препса й Вендервотера. — Я згоден, що це великі авторитети, яких вважають за найкращих літературних критиків Сполучених Штатів. Кожен шкільний учитель у країні дивиться на Вендервотера, як на провідника американської критики. Проте я читав його статті, і вони здалися мені досконалим зразком блискучого марнословства. Він не більше, як нудний співець банальності, і Джелет Берджес[24] добре його висміяв. Та й Препс не кращий. Його «Лісовий мох», наприклад, написано чудово. Ані коми не викинеш. А тон який урочистий! Жодному критикові в Штатах не платять стільки, як йому. І все-таки — він зовсім не критик, їй-богу. В Англії з критикою справа стоїть куди краще.
Біда в тому, що наші критики говорять загальнозрозумілим тоном, і говорять прегарно, добропристойно і вдоволено. їхні статті нагадують мені недільні проповіді. Вони проголошують плиткості. Вони підтримують ваших професорів філології, а професори підтримують їх. І ні в тих, ні в тих немає бодай однієї оригінальної думки. Вони знають тільки загальновизнане, до того ж і самі вони загальновизнані. Це люди недалекого розуму, і все загальновизнане приліплюється до них так само легко, як етикетки до пляшок з пивом. Основний їхній обов’язок — дурманити голови університетській молоді, вимітати з неї всякий проблиск оригінальності і накладати тавро загальновизнаного.
— І все ж, пристаючи на загальновизнане, я ближча до істини, аніж ти, лютуючи, немов який островик з південних морів, що нападається на священні образи, — зауважила Рут.
— Та то ж самі місіонери потрощили божі образи, — засміявся Мартін. — От шкода, що всі вони подалися до поган і нікому поскидати ці старі образи — добродіїв Вендервотера й Препса.
— А заразом і всіх професорів, — додала Рут.
Мартін похитав головою:
— Ні, професори-природники повинні жити. То справді великі люди. Але потрощити голови дев’ятьом із десяти професорів філології, цим вузьколобим папугам, — не завадило б.
Присуд над професорами був доволі безоглядний, а Рут він і зовсім видався блюзнірством. Вона мимоволі порівняла тих солідних, освічених, елегантно вдягнених професорів, що говорять плавно й спокійно, приємно вражаючи блиском культури, з цим чудним хлопцем, якого вона чомусь покохала і що на ньому не сидів пристойно ані один костюм, що його випнуті м’язи посвідчували тяжку фізичну працю, що під час розмови гарячкував і замість коректних зворотів вживав образливих слів, втрачаючи самовладання. Ті принаймні діставали добру платню і — ніде правди діти — були справжні джентльмени, а він не міг заробити ні цента та й узагалі далеко йому до них.
Рут не вважала на Мартінові слова, ані на його аргументи. Що його докази хибні, для неї було ясно, — щоправда, несвідомо — з самих зовнішніх ознак. Вони, професори, мали рацію в своїх літературних судженнях, бо вони досягли успіху, а Мартін — ні, бо не міг продати свого краму. Кажучи його ж словами, вони «добулися всього», а він нічого. Та й як міг мати рацію він, що так недавно стояв у цій самій кімнаті, незграбний і почервонілий від збентеження, озираючись, щоб не збити плечем якої статуетки, і питав, чи давно помер «Свайнберн», і хвалився, що читав «Ексцельсіор» та «Псалом життя».
Позасвідомо Рут сама підтверджувала Мартінові слова, що вона схиляється перед загальновизнаним. Він чудово розумів перебіг її думки, але не хотів над цим задумуватися. Він кохав її незалежно від того, як вона дивиться на Препса й Вендервотера та професорів англійської філології, і чимраз більше переконувався, що деякі опановані ним галузі мислення й знання вона не те що не годна осягнути, а просто не знає про їх існування.
Щодо опери, то Рут певна була, що Мартін на ній зовсім не розуміється, а його погляди на оперу були ще й зумисне хибні.
— То як тобі сподобалося? — запитала вона якось, коли вони поверталися з оперної вистави.
Того вечора він дозволив собі нарешті піти з нею в театр, цілий місяць суворо заощаджуючи на їжі. Марно прождавши, поки він сам поділиться з нею враженням, Рут, схвильована й зворушена тим, що бачила й чула, заговорила перша.
— Мені дуже сподобалась увертюра, — відповів він. — Чудова.
— А сама опера?
— Теж чудова, тобто оркестр. Але було б далеко краще, якби ті ляльки не стрибали, а сиділи тихо, а то й зовсім пішли б зі сцени.
Рут жахнулася.
— Ти, звісно, не маєш на думці Тетралані чи Барілло?
— Чом ні? І їх, і всю ту братію.
— Але це ж великі артисти! — протестувала вона.
— І все ж своїм безглуздим