Богиня і Консультант - Володимир Львович Єшкілєв

до нас, була та сама ясновидиця Дарина Темна, яка напророчила смерть ханові Газі-Гиреєві, бабцею – Богура Віщунка, а матір’ю – Самара Дванадцята, яку незрячі називали Чернихою. Ім’я ж цієї шляхетної молодої жриці, за яку нас просять, – Двійя Третя. Через безодню віків до неї законно перейшла велика святиня – Камінь, що його отримала від самої Богині Бау Свята Праматір Йіма у часи незапам’ятні. Високорідну Двійю везуть сюди з Каменем. Ви чуєте, брати мої?! З Каменем самої Бау! І я хочу, щоби високородна Двійя Третя народила доньку від одного з нас – народила нову велику жрицю Тавра, в жилах якої тектиме священна кров Алари, племінниці Праматері Йіми. І ще я хочу, щоби Камінь Богині назавжди залишився у Ковені Тавра! Я сказав!

І обидва ягини із знаком найглибшої покори визнали вищу мудрість Старшого жерця Касима і переможну глибину його знань.

7
[Київське воєводство, правий берег Дніпра, Трахтемирівська переправа, ранок 26 червня 1673 року]

– Ви впевнені, месіре, що цей вутлий плотик нас витримає? – запитав брат Янгель, із жахом дивлячись на пласкодонний човен, яким трахтемирівські перевізники збиралися доправити посланців Ордену до Лівого берега.

– Судячи з його вигляду, – відповів Фанерон, – цим, так би мовити, човном частіше перевозять корів та іншу худобу. Якщо він витримує цілу корову, то нас, Божею поміччю, якось витримає.

– Але цілий злотий за перевіз на човні для бидла?!

– Війна завжди піднімає ціни на переправах, – пояснив більш досвідчений у мандрах Паладин Храму. – Пам’ятаю, під час Шведської війни[77] мене переправили через Дунай за три орти[78]. І я тоді теж увесь вимастився в овечому гівні.

– Єдине, що мене втішає, месіре, це те, що на тому березі ми нарешті побачимо Майстра Зброї.

– Або ж тих козаків, які його переслідують.

Цим песимістичним припущенням розмова припинилася. Брат Янгель обережно ступив на облавок човна, за ним туди перейшли коники, а останнім Фанерон, тримаючи в лівій руці меч, а у правій пістоль. До перевізників він не мав найменшої довіри і уважно стежив за веслуванням чотирьох трахтемирівських міщуків, які надто привітно посміхалися при кожному слові мандрівників, ні бельмеса не розуміючи. Так, під прицілом меча і пістоля, перевізники почали вигрібати на стрижневу стрімнину Дніпра. Паладин припускав, що їхні весла одної чудової миті могли перетворитися на важкі дубини, а тому демонстративно повадив мечем над головами веслярів. Ті перегукувалися між собою і потроху доправляли свою пласкодонку до протилежного берега.

На середині ріки човен трохи знесло течією, але веслярі вловили момент і вигребли зі швидкої води до широкої заплави, за якою розкинувся берег. Коли вони наблизилися, виявилося, що це лише острів. На острові посланці Ордену помітили жалюгідні халупи, з яких визирали замурзані дітлахи. Забачивши човен з озброєними людьми, вони відразу зникли. Що за плем’я отаборилося в цих пустельних місцях і яким промислом займалося, можна було лише гадати.

За островом вони пересікли ще одне руслище й без пригод висадилися на Лівобережжі. Ані Майстра Зброї, ані козацької варти не було видно. Жодне житло не виказувало себе димом і ревом свійської худоби. Берег здавався диким, пустельним, як на початку часів. Величною колонадою підносилися високі сосни. Чорнолісся за ними натякало на початок безкрайньої неходженої пущі. Від самої води до пущі пролягло щось подібне до широкої стежини. Перевізники, отримавши гроші, залишили мандрівників і борзо зникли за островом.

Не сідаючи на коней, Фанерон і Янгель пройшли стежиною крізь підлісок і заглибилися у справжні лісові нетрі. Раптом стежина обірвалася. Іти до хащі, перестрибуючи через повалені дерева і глибокі вимоїни, коні відмовилися. Мандрівникам довелося повертати до берега. Вище за течією вони таки вийшли на більш-менш уторований шлях, який прорізав ліс, немов рівчак від скребачки казкового велетня.

– Кляті перевізники мали доправити нас сюди, а не до тої хащі, – бідкався брат Янгель, якому лісові колючки подряпали ноги і роздерли поли кереї.

– Я б волів краще їхати диким лісом, аніж цією дорогою, – зауважив Фанерон.

– Чому, месіре?

– Тому, мій добрий брате, що нею давно ніхто не користувався. Бачите, як виросла трава у коліях? Її давно вже не зачіпали колеса.

– І що з того?

– Значить, є на це якась причина.

– Розбійники?

– Може, і розбійники, а може, хижі звірі.

– А може, цю дорогу занедбали через війну?

– Через війну, кажете? – флегматично перепитав Паладин. – Навряд чи, брате, навряд чи… А я ще питав себе, чому це на переправі немає пристойних човнів… Там, попереду, – лицар вказав рукою в глиб лісу, куди йшов шлях, – живе якась загроза. Я її відчуваю. Наші коні, здається, також… А ви, брате?

– Ви хочете, щоби я застосував свої вміння? – здогадався