Богиня і Консультант - Володимир Львович Єшкілєв

Рева тяжко задумався. Потім невесело посміхнувся: мовляв, попався.

– Яка вчена відьм… планетниця, – визнав він. – Стара Черниха таки тобі дещо порозповідала.

– Я не вчена, я за родом планетниця. Вчені мало що можуть.

– І від кого ж той ваш рід ведеться?

– Якщо по-вашому, то від великого волхва Тризня.

– По-нашому?

– Християни ведуть свої роди по батькові, а ми свої – по крові.

– Не одне й те саме?

– Ні. Ми віримо, що Сила по крові спадкується лише по матері.

– А по-вашому ти від кого будеш?

– Моя прабабця Дарина була сильною планетницею, – скупо відповіла Двійя.

– Бачиш, а в твоєї прабабці ім’я було християнським.

Двійя на це зауваження відповіла мовчанням. Лише швидка посмішка пробігла її виразними губами. Від цієї посмішки в обличчі Двійї промайнуло щось грайливо-лисяче. Козакові ця граційна лисячість сподобалася. Він запитав:

– А той Тризень-волхв, то дідо твій був?

– Прадід в одинадцятому коліні.

– Овва! – присвиснув козак. – Він, певно, ще за Володимира-князя жив.

– Не знаю.

– Нарешті ти, лишко[72], чогось не знаєш, – розсміявся козак.

– Мама не встигла усього мені повідати, – сказала Двійя й заповзялася збирати ще вологі хустини і ряди.

– Ажеби[73] ще сохли, – сказав Рева.

– У монастирі висохнуть. Там нам спокійніше буде.

– Твоя правда, – погодився козак, знов глянувши на рибалок. Їхні човни підібралися ближче до берега.

– А як буде вашої малженки[74] ім’я? – раптом запитала Двійя.

– А тобі воно нащо? – насторожився козак.

– Не бійтеся, я на неї бентеги і вроків не насилатиму.

– Хто тебе зна…

– Її Мартою зовуть?

– Харко сказав?

– Ні. Ви про неї думали.

– Ти, вродливице, і думки пізнавати вмієш? – Рева покрутив вуса.

– Так, вмію.

– І що ж такого я про неї думав?

– Не про неї, а про нас. Про двох. Думали ви про те, що моя дупа красивіша за Мартову, – дівчина вигнула стегно, щоби й сумніву не лишилося: побачена нею думка Реви була правильною.

– Брешеш…

– Істинну-преістинну правду кажу, – Двійя жартівливо перехрестилася, хвистко рушила стежкою і докинула через плече: – А ще ви собі згадали вашу малженку голою, а потім згадали, як ви…

– Помовч, відьмо! – рикнув на неї Рева.

– …стромляєте вашій Марті.

Козак озирнувся: чи не чув, бува, хто, і рушив за відьмачкою крутосхилом. Якою б не була вона профіндюркою, отаманове діло наразі не відмінялося.

Троє стояли на березі моря, вітаючи схід Батька-Сонця. Старший із трьох проказав коротку молитву і закінчив її триразовим промовлянням: «Ай-Рах!» Троє зробили жест, немов долонями омили свої обличчя, і рушили до вбогої рибальської хижі, що самотньо стояла на пустельному боці коси. Біля хижі розсихалися старі човни і сушилися кізяки.

Кожен із цих трьох був таємним жерцем Ковену Тавра. Двоє отримали посвячення ягинів, а один, якого звали Касимом, мав титул Старшого і в татарському містечку Арабат виконував чин каді – судді мусульманської громади. Каді Касим уночі отримав послання з Півночі й закликав ягинів Ковену для наради. Домовлено було про цю нараду не розповідати жрицям-дружинам, щоби не вносити у справу зайвого сум’яття. За давньою традицією Тавра, перше слово у справах Ковену мали чоловіки.

Старший і ягини пересвідчилися, що ані в хижі, ані біля неї немає нікого, закрили двері й наклали на вхід закляття, що відганяє девів і демонів. Темряву освітлювали лише промені сонця, що пробивалися крізь широкі щілини між дверними дошками. Стіни і півкругла стеля хижі були складені із саманної цегли. Отвір для виходу диму було замазано глиною.

– Хакк! В ім’я Прихованого! Брати мої, – розпочав Касим, – вночі до мене