Quid est Veritas? - Наталена Андріанівна Корольова
— Не можна! Не можна поступитись! Ані на йоту! Бо тоді — все пропало…
А Пророк чи не пророк загинув уже, як мусить загинути кожен, хто порушує бодай єдину літеру Закону!
Єгонатан не пам’ятав, як закінчив свої молитви. І поспішав додому.
У глибоких тінях першого двору вловив притишений шепіт двох людей. Нашорошився, пристав, завжди готовий схопити якусь таємницю, чергову інтригу чи просто чутку. Обгорнувся плащем і нечутно, ховаючись у тіні, помалу присунувся до тих, що говорили.
Але й вони не стояли. Також обережно наближалися до бічної брами.
Єгонатан напружив зір, як хижак, що пантрує здобич. І, як хижак, вираховував, коли та який має зробити рух, щоб цеї здобичі не випустити з пазурів.
Вичекав, аж придверник — а то був він, Семей, старий і певний раб — замкне дверцята на вуличку, що оточувала Каяфову садибу й провадила на майдан перед домом. Тоді швидко висунувся з тіні:
— Семею!
Придверник хитнувся, немов його хтось смикнув ззаду за одіж. Втяг голову між рамена: вже приймав удар!
«Нема сумніву! Тут криється щось! А цей враз признається! Тоді: нарікання, плач, благання… І нічого більше! Бо ж що він може знати?.. А гармидером та лементом тільки допоможе тим… головним… що знають!» І ласкавим голосом, як до наляканого коня, скриб промовив:
— Я не пізнав тебе, старий! Добре робиш, що вартуєш без світла!
Удавав, що шукав у себе за поясом ключа від брами.
— Не маю! Відчини-но й позич мені ключа! А Рувимові скажи, щоб дав тобі мого… що на столі, коло коробочок із червоною фарбою!..
Розрахунок був справний. Вийшовши з другого боку майдану, враз здибав постать, що виткнулася з бічної вулички. Пізнав стару Зелфу, Хеттурину служницю, колишню її няньку-пестунку.
Поспішала в затінок… Але Єгонатана не помітила.
Дав Зелфі віддалитись і нечутно, крок за кроком, подався за нею.
…………………
Спокійний, як завжди, голосом рівним і безбарвним, з очима спущеними додолу, Єгонатан оповідав уранці первосвященикові про нічні події.
Каяфа ледве обертав головою:
— Досить! До-сить уже всяких подій!
І Каяфа закотив своє зряче око.
— Невже ж доходить? — захвилювався Єгонатан.
— Мусить йому бути дуже зле, коли вже й такі події у власній родині йому байдужі…
Але з-під навислої брови первосвященика знов заблисло око:
— Хетгура заручена з тобою… тож і належить тобі! Як твоя дружина… А жінка твого дому — то твоя річ, не моя!
Каяфового обличчя навіть діткнулася гримаса усміху. І воно стало страшне цими веселощами каліцтва.
Продовжував з перервами майже по кожному слові:
— Моя… рада така. Якщо Хеттурі… так… до вподоби… римські сотники… що вночі… посилає… до них… своїх невільниць… І, очевидно, зраджує нас… продати… зрадницю!.. В рабство… до Риму!.. Вона добра співачка… Інак не була б співачкою храму… Тож нехай… виспівує в неволі… хоч і про ріки вавилонські!.. А ти на ній заробиш… добрий фіш…
Єгонатан не чекав такого вирішення і спробував слабо сперечатися.
— Сказав тобі: продати! Так про що ж іще мова? А Зелфу… — впав утомлений на подушки…
…………………
Єгонатан сподівався, що Хетгура наробить плачу, буде прохати, вирікатись… Однак помилився.
Вчувши, що Зелфа у всьому призналась і вже нема її серед живих, Хеттура зблідла, на мить приплющила очі. Потім обома руками вхопилася за серце, немов хотіла вирвати його з грудей і кинути вгору, як Магдалина голубів!
— Хай летить! Хай попередить Корнелія про небезпеку, що загрожує нині вже й красуні Маріам… І освіченим учням Раббі…
По короткій мовчанці спитала голосом, повним презирства:
— Чого ж тепер хочеш ти чи всі ви від мене? Кажеш-бо сам, що ви все знаєте!
Подивилася довгим поглядом просто у вічі нареченому.
Багато прочитав у тому погляді Єгонатан, аж заломилася його самопевність. У дійсності, від Зелфи не довідався нічого. Лише перехопив невільницю біля самої прокураторової Преторії. І висновки поробив сам. Зелфа ж була, як німа. І тоді, й уранці. І тортури не витягли з неї ні слова.
Єгонатан був цілком певний, що Хетгура хотіла бачити центуріона Корнелія, по Пилатові другого найзапеклішого ворога жидів та фарисеїв, на думку скриба…
Був також цілком певен, що Хеттура зраджує… Його особисто? Чи ціле юдейство? Перше хвилювало його мало; лише постільки, поскільки належала йому, як його власність, і не мала б самовільно переходити в розпорядження іншого, та ще й римлянина!
Краса, вдача й почуття Хеттури ніяк не цікавили скриба.
Не кохав її, як не кохав жодної жінки, цього посуду дияволового… Було-бо правдиво написано у святих книгах, що «гірша за смерть жінка. Бо вона сіть. Серце її — лабети, а руки — ланцюги. Врятується від неї добрий перед Богом, а грішник буде впійманий нею»[246].
І навіть нині, коли був повен цікавості й надії дізнатися таємниці, коли дивувався рішучості дівчатка, цитував напам’ять із «Приповісток Соломонових»: «Жінка є нерозсудлива, говірлива, ще й нерозумна та темна»[247].
Мав узяти Хетгуру за дружину, бо так велить Закон[248]. Невідомо-бо, з якого кореня має народитися Месія. І ще тому, що недобре бути чоловікові самому[249].
Що ж, він, Єгонатан — ізраїльтянин без закиду, до того ж і бездоганний служитель храму, то мусить бути і його наречена бездоганної поведінки. Більш від неї він нічого не вимагає. Як же насмілюється
