Quid est Veritas? - Наталена Андріанівна Корольова

Ще раз перейшов покій і став близько перед Єгонатаном:

— Ґрат, прокуратор зсадив мене[243]… Тепер моя черга вкупі з тобою зсадити прокуратора Понтія Пилата!.. Піди поглянь на хворого!

— Первосвященик кличе найдостойнішого! — сухо промовив Єгонатан, повертаючись до робітні. І притримав запону, щоб Ганан не зачепився.

— Без-по-мил-ко-во! — насилу виплутався Каяфа з неслухняного слова, що не хотіло сходити йому з язика, який немов розпух і наріс йому в роті.

— Ввви-ло-ви-ти! Всіх мудріших… освічених, — пробував ворушити рукою хворий, щоб помогти язикові.

— Ззз-зни-щити! — грюкнув дужою рукою по бильцю ліжка.

— Лишити ту н-н-на-уку його… самому темному м-м-мот-ло-хові!

Ганан притакнув головою.

Йому імпонувала ця ясна думка в лабетах явно невиліковної хвороби, цей ясно закреслений дух, що не хоче і в останню хвилину життя відступити від своїх планів.

— Знищити ворога! Без книгознавців не буде це жодна «наука», а лише забобон темних мас.

— Щоб не було кому в-в-вес-ти!

Ганан кивав головою і в думці відмічав:

«Насамперед Варфоломія… цього юдея «без лукавства»… Йоана, філософа… Луку, лікаря… Але найстрашніший Лазар! Та й сестри його!»

Не витримав мовчати й, аж захлинаючись, перелічував уголос головніших учнів…

— Але найстрашніша ота… мідянокоса!.. Хоче до Риму! І не сама, а з сином прокуратора! Це ж усім відомо!

— А чи зна-зна-є Ірод? — аж шарпнув собою немічний.

І раптом розплющив своє єдине здорове око. Над ним тремтіла повіка, бліда, аж зсинявіла, як молюска, що конає на морському березі. З-під неї горіло ненавистю, мов роздмухана жарина, око:

— Втопити! А ту «науку»… сам би при-прибив ррр-укою власною на хррр-ест! — прохарчав цілком виразно.

Виснажений упав на подушки. Падаючи, смикнув і зсунув холодну пов’язку. Єгонатан і Ганан кинулись її лагодити.

Обидва були однодумні:

— За всяку ціну треба рятувати цього великого мужа… справжнього патріота! А ця зграя «служителів Всемогутнього» вже б хотіла зіпхнути його!

Чутка, що Каяфа втратив мову й скалічений на обличчі, схвилювала все єрусалимське священство.

— Ця чутка неправдива! — умовляв усіх, а разом з ними й себе Єгонатан. Знав-бо добре закон. А там ясно сказано, що «… недійсна перед престолом Всевишнього неясно вимовлена молитва». А також «… хто неясно вимовляє, не сміє бути священиком, так само, як і той, хто має фізичне каліцтво»[244].

«Поки що буде, найліпше лишитись Каяфі первосвящеником!» — думав і Ганан.

Намагався швидше полагодити збиту пов’язку та зручніш підперти хворого подушками.

— Треба його рятувати!..

Але не призвичаєні руки не слухалися: бинди сковзали. І це дратувало хворого, вже й так зіритованого до краю.

Мотнув головою і цілком зірвав пов’язки. Але палке бажання вдягти свою думку словом допомогло. Каяфа підвівся на лікті й виразно прохарчав:

— На дно моррря!

— Втопити? — діловито запитав Ганан.

А сам, майже з радістю, відзначив собі в пам’яті:

«Таки ж можу по правді присягнути, хоч на Закон, що висловлює свою думку цілком ясно й виразно!»

Промінь вечірнього сонця кинув золоту стьожку світла на червоно-білу мозаїку долівки.

Звуки храмових сурем, заклик до вечірньої молитви, простяглися блискучі та ясні, як продовження сонячного проміння. І, немов блискавкою, підрізали вершок сикомора, що навалився на вікно спальні й затулив його отвір.

Ніхто-бо не знав, що це священне дерево розчахнулося ще під час землетрусу останніх днів[245].

Єгонатан і Ганан кинулися до вікна. Але через віти не було як заглянути додолу, відкіль вчувався тихий стогін…

— Чи не привалило когось деревом?

Обидва поглянули на первосвященика: він лежав нерухомо. Тільки губи ворушилися, великі й білі, неначе пухирі з водою.

Ганан став на молитву в Єгонатановім покої.

Але сам Єгонатан швидко вийшов довідатися, що сталось із сикомором і хто потерпів від його падіння. Був незмірно здивований, не бачачи ніде на подвір’ї жодного слуги. Але його здивування стало безмежним, коли знайшов під стовбуром сикомора непритомну Хеттуру.

Підняв безвладне мале тіло дівчатка. На місці, де лежала Хеттура, була кривава пляма, і кров стікала в неї по ногах.

На обличчі не було познак життя. Лише дрібні рівні блискучі зуби дивно вишкірились і в млості немов саркастично посміхалися.

— Чого ж там опинилася Хеттура? — запитав Ганан по молитві, вислухавши Єгонатана.

— Мабуть, дізнаємось завтра, — відповів ніби нітрохи не стривожений скриб. — Завтра ще встане сонце! — додав приказку.

Дівчину віднесено на жіночу половину.

Єгонатан, як звичайно в той час, подався до храму. Говорив завчені слова, робив приписані ритуальні рухи. Але не молився. В думці тремтіли різні почуття: «Чому ж Хеттура найшлась під сикомором?»

Відчував таємницю, але не міг натрапити на відгадку.

«Зрештою, хіба ж вона в’язень? Хіба їй не можна ходити, куди й коли хоче? Що ж дивне, що дівчина зацікавилася деревом, що його зламав землетрус! Чи ж кожний не знає, що той сикомор оточений повір’ями? Має-бо він стояти, доки стоятиме єрусалимський храм!»

І раптом думка немов метнула козла.

«Таж це мусить мати однаковий сенс і навпаки: доки стоятиме сикомор, доти стоятиме й храм!»

Згадав, як свідчили про Раббі на останньому засіданні ради у Каяфи:

— Цей казав: «Я зруйную цей храм рукотворний…»

Порив тривоги, темної, неоформленої, але непереборної, огорнув Єгонатана, як подув вихру.

Правду говорить