Ляля - Яцек Денель

— А що з дитиною?

— По дитину мала приїхати тітка, сестра цієї ідіотки.

— І що, ви побігли до партизанів?

— Де там! Присипала кенкарти сливами, сіла на підвіконні й спокійно чекала на солдатів. Прийшли, подякували, я ще двічі пройшлася із тим кошиком, щоб, бува, не здогадалися, та й годі.

— Бабуню, розкажи Матеушеві ще про сестру.

— Ой, так, приїхала ця сестра, така сама ідіотка, коли не гірша. Узяла ту дитину, а я відвела її набік, даю годинника, обручки й кажу: «Візьміть це принаймні для дитини, мені вдалося це захопити з кімнати». А вона на те: «Ах, у моєї сестри були такі гарні капелюшки, ви б не могли піти туди ще раз і принести мені ці капелюшки?» Навіть сільські баби обурювалися, що їй сестру забили, а вона знай про капелюшки думає. Не заздрю я тій дитині.

— А сливи?

— Усі довелося викинути, — сміється бабуня, — нічого не вдалося з них зробити. Зате тітка Саша робила варення із дрильованих порічок. Сиділа й витягала кісточки, одну за одною, шпилькою для волосся.

* * *

— Скажи, Басю, — питаю якось, — як ти гадаєш, звідки вони бралися, ці наші прапрабаби, прабаби, пратітки, які під кринолінами перевозили ксьондзів через російські кордони, переховували втікачів і ходили на бали в жалобних єдвабах? Звідки бралися ці матері, що прощалися із синами в якомусь січні чи грудні, щоб потім забирати на великих, порожніх вокзалах труни, підписані нерівними літерами?

Але Бася не знає. Бо звідки це можна дізнатися? Усі ці жінки, які виглядають достоту такими, якими ми знаємо їх з родинних переказів, жінки з нахмуреними бровами, стиснутими вузькими вустами й волоссям, укладеним у твердий кок, а ще ті, які зовсім на них не схожі — стрункі, граційні, янгольські, зашнуровані в корсети, з очима ланей і лебединим шиями, жінки, які їздили за чоловіками в Сибір і втікали вночі крізь вікно від банди грабіжників, рятуючи дитину, святі образи й вузлик із коштовностями? Їх неначе хтось вирізав із твердого дерева, немов палі причалу для галеонів або дорожні хрести, що їх тримаються путівці, аби не заблукати... вони всі із цієї породи. Ми ходимо з Басею по споминах, як по Лондонському музею історії природи (тому самому, де Бася спинилась мов укопана, перед якимсь доісторичним плазуном, і промовила: «Ісусе, Маріє...», а якийсь добродій за її спиною додав з англійським акцентом: «...і святий Йосифе», і негайно зник), як по велетенському музею вимерлих порід, забутих гігантів.

Прапрабабуся моєї подруги, яка в 1863 році залишилася в маєтку чоловіка із двома маленькими дітьми. Солдати прив’язали її за білі зап’ястки до лафету гармати й тягли подвір’ям доти, доки та не сконала. Дітей теж би забили, але служниця замастила їм обличчя сажею й вивела з маєтку чорним ходом, наче власних.

Прапрапрабаба Міхаліна Карпінська, яка ксьондза Бжозку перевезла через кордон під криноліном.

Прапрабаба Ванда Броклева, яка мчала поштовими кіньми й врятувала чоловіка від екзекуційного взводу.

Пратітка іншої подруги, яка в 1945 вистрибнула із двійком дітей у вікно, бо якийсь селянин попередив її, що вночі прийдуть і виріжуть усіх у садибі. Втекла лісами. У селі донині всі думають, що мають її на сумлінні, от тільки нікому не відомо, хто насправді її тоді вбив.

Дружина дядька Евгеніуша, яка під час революції й голоду якимсь дивом купувала картоплю.

Тітка, яку в 1943 році стратили на гільйотині в Бреслау за видання газетки «Білий Орел». У прощальному листі з камери смертників тітка писала про Бога, Польщу, і про те, кому віддати годинника, а кому сукню.

Тітка Дзюня, яка прикурюючи одну сигарету від іншої, казала мені: «Бо я навчилася курити під час повстання. Усі курили, то і я навчилася. Будували барикаду, і я дозволила хлопцям узяти фортепіано з вітальні. Як мама на мене образилася, як кричала, як лементувала... і що? За три дні бомба поцілила прямісінько у вітальню, і від фортепіано однаково залишилися би хіба що друзки, а так принаймні згодилося...»

Тітки Карпінські з їхньою приватною художньою школою, що прихистили своїх свекрух, які так ними й не стали, загиблими нареченими, з їхнім гіркуватим стародівоцтвом і безмежним смутком.

Далеко до цього Фолкнерові з його «Непереможеними», бо вони такі з діда-прадіда, одна по одній, бригантини в бурхливому морі.

Розділ XVI

А потім усі повмирали.

— Одного зимового дня прибігли із крамнички, що пан радник заслабли. Ми помчали туди, але тато вже помер. Нам розповіли, що він узяв буханець, протиснувся із грішми, підняв руку зі словами: «Плачу» й упав на землю. Ховали його в Кельце. Страшенно холодно, сніг, двадцять градусів морозу. І уяви собі, що за такої погоди з Лисова прийшли кільканадцять мужиків. Завжди його дуже любили й часто повторювали: «Пан радник казали так: як мужик висмикне кілок із паркану, то він злодій, а як чиновник накраде десятки тисяч злотих, то лише розтрату вчинив». Крім того, саме він допоміг їм отримати концесію, щоб у крамничці міг продаватися алкоголь, причому мама йому із цього приводу страшенно дорікала. Щоразу, коли селяни хапалися за сокири, мама його звинувачувала. «Е-е-е, уже як п’ють, — відповідав він, — то нехай принаймні добру горілку, а не сивуху». Інша річ, що коли на другому році війни тато сидів на лавці перед будинком, і якийсь селянин присів поруч, то тато потому зауважив: «Ну, до війни він би собі такого не дозволив». Але незлостиво так сказав, радше замислено.

І прийшли ті мужики, вистояли своє на морозі. Проте не лише вони: півміста зібралося на похорон, і раптом з’ясувалося, що Валер’ян Карнаухов мав силу-силенну знайомих і друзів; приходили чужі, здавалося б, люди, що розповідали, як він їм давав безкоштовно поради й допомагав написати прохання, як відмовлявся частково або й повністю від гонорару, якщо бачив, що клієнт бідний. На кладовищі, попри жахливу погоду, зібрався такий натовп, що німці спеціально вислали солдатів, щоб перевірити, чи похорон не є, бува, якоюсь закамуфльованою маніфестацією або нелегальним зібранням. Бідолашний Тарапата Великий теж прийшов, незважаючи на свою астму. Скільки ж він часу провів у дискусіях з паном радником, скільки книжок у нього позичав... а тепер стояв над труною, немов його громом побило, геть пригнічений, у костюмі із закороткими рукавами, а бабуні не ставало мужності сказати, що цей костюм,