Ляля - Яцек Денель
* * *
Іще не у всіх містах створили гетто, іще подекуди можна було зустріти євреїв, проте чимраз рідше. Саме тоді бабуня дорогою до Хмельника побачила під дощем молоду єврейку з дитям на руках. «Боже, — сказала бабуся, — сховайтеся десь, перечекайте, німці скрізь євреїв хапають, убивають...» А вона нічого, тільки плечима стенула. «То дайте мені, принаймні, дитину, — мовила бабуся не роздумуючи, — я її догляну, заховаю, врятуйте бодай дитину». Але вона затулила дитину долонею, сплюнула від уроків і почала лаятися, тьху, цур тобі, пек, тьху. Через три дні утворили гетто й у Хмельнику.
* * *
— Тим часом Мілевський овдовів, а позаяк донька вийшла заміж й мала що робити із власним чоловіком та власною хатою, він вирішив оженитися вдруге. Вибрав собі дружину гарну, але дурну як чобіт. Зрештою, воно й не дивно, — пояснює бабуся, — бо жінка була з іншого села. І от вона приїхала якось возом, повним усякого добра. Чого там лише не було! Стіл, шафи, тумбочки, постіль, порцеляна, стільці, лампи, одяг. І розповідає, що купила це все за безцінь, і така щаслива, бо вони, як і всі в Лисові, жили в страшних злиднях. А Мілевський вийшов з хати, подивився на те й гаркнув: «Звідки це в тебе? Від євреїв? То ти, така-сяка, на людській кривді нажитися хочеш?» Скликав всеньке село, усе те поскидав на купу й підпалив, а тоді побив жінку палицею, відлупцював на квасне яблуко, вигукуючи найгіршу лайку. Люди стояли стіною й мовчки дивилися, киваючи головами. Коли вогонь пригас, повернулися додому.
Розділ XV
О всі улюблені євреї моєї бабуні, євреї смагляві, сини рабинів й онуки цадиків, о Рамзеси чорноокі, о євреї вродливі й потворні, євреї із крамничок та яток, євреї із дванадцяти колін Ізраїлевих, нехай ви й не знаєте напам’ять кадиш! О євреї, о єврейки в перуках, єврейки із песиками на руках, у шубах і кольє, єврейки, що стояли попід стіною університетських аудиторій, єврейки з кошиками хліба, єврейки, що примовляли: «Кажу вам, роштити, роштити, цур йому, пек, вироште гарна панна, хай Б-г боронить!», о єврейко з дитиною на руках, о євреї, гнані Лисовом, о народе, обраний Богом і моєю бабунею.
Одного дня, а був то день літній і спекотний, день, коли вапняний пил котився дорогами ще біліший, ніж завжди, день бджіл, що глухо бриніли над конюшиною й веселково-черевих мух, що виблискували зеленню й золотом над болотистим струмком, який в’юнився вздовж дороги, пересихаючи під сонцем, а ще день ос, котрі метушилися в кислих гніздах падалок... одного дня богиня Фортуна, що останнім часом усе рідше, знехотя злітала на терени Міттельєвропи, розпростерла свої крила, що виблискували сусальним золотом, й опустилася на дах маєтку в Лисові, узяла мою бабуню за коси й посадила на автобус до Кельце, де їй абсолютно нічого було робити й вона аж собі сама дивувалася, що ото їй у таку спекоту заманулося труситися по вапняних дорогах.
А ввечері — уже без допомоги богині з її швидким колесом — бабуня повернулася вапняними дорогами, іще гарячими від цілоденної спеки, мов черевце ящірки. Ішла, упевнено ступаючи — так, як ступають добре знаною стежкою, де кожен камінь має своє, з давніх-давен постійне місце, позначене кров’ю з п’ятирічних колін та семилітніх ліктів. На пагорбі стояла садиба, оточена деревами, деревами, що чорніли на тлі неба, яке дедалі темнішало, але й досі ще осяяне було низькими загравами, деревами, окресленими тушшю на багрянці — яблунями, обважнілими від яблук, покрученими черешнями й вузлуватими ренклодами. І тоді бабуня побачила — так, саме побачила, а не почула — тишу, велику, набубнявілу в деревах тишу, тишу, яку можна було різати на величезні брили й звозити дерев’яними саньми на дно каменоломень мовчання, де, може, хтось купить її для німотного Давида чи П’єти.
Одна лампа горіла на кухні, одна у вітальні. Бабуся відчинила двері, залишила в сінях кошика з кількома дрібничками, привезеними з келецького помешкання, поправила на стіні перехняблене фото батька — але тиша не зникала: набрякла, безформна й затужавіла. У вітальні всі сиділи в глибокій мовчанці, осторонь одне від одного — не робили абсолютно нічого. Ніхто не курив люльку, не переглядав старих підшивок журналів, не гаптував, не малював акварелями, ніхто не дошукувався фрази, яка передавала би мелодію Франсового речення. Навіть чаю не заварювали. У всіх були позеленілі обличчя й воскові долоні, які пласко лежали на поручнях фотелів чи поверхні столу. Усі мовчали чорним мовчанням, немовби слів досі не вигадано.
Бо того дня селом гнали євреїв.
Євреї були сірі й закривавлені. Євреї не мали надії. Месія прийшов до євреїв того дня не в Лисові, і не у Сташові, а в лісі, де їх розстріляли над ровами — широкими й довгими, мов мертві моря.
Євреї віддавали за їжу й воду золото, убрання, годинники. Хто що мав. Засада була простою — одна річ для солдата, одна для продавця. Були, зрештою, такі — і не думайте, що цього не записано в Книзі — які нічого за хліб не хотіли й нічого не хотіли за яблука, що пахли травою й сонцем.
Із відром холодної криничної води й бляшаним дзбанком йшла від одного до другого Мацейова, йшла, згортаючи в поділ фартуха хустини, каблучки, пудрениці. Хто що мав. Якийсь юнак, щонайбільше двадцятирічний, який уже відкупився в українця сережками, якраз простягав їй гарного светра із грубої вовни, доброго светра, светра, купленого в солідній фірмі дбайливою матір’ю, коли хлопець виїздив до університету, светра грубої в’язки, доброго светра — рука, рука, дзбанок, усе на ходу, бо ззаду підганяють рушницями. Але українець, що мав слабину до гарних речей, видер і светра.
— І що? — гаркнула Мацейова. — Що ти мені тепер даси?
Юнак спинився,
