Саламандра (збірник) - Стефан Грабінський

– Перестань бувати у неї. Невже ти не можеш проявити чоловічу волю?

– Не можу, не можу. Я безсилий. Ти, може, чув? Я ж переселився до неї, ми вже близько двох років спільно мешкаємо в її віллі на Погулянці.

– Ага, тепер розумію, чому тебе давно не видно. Ти що, перестав виходити на вулицю, не буваєш ні в каварнях, ні в театрах? Невже вона забороняє тобі виходити?

– Та де там – я сам не маю охоти. Спершу не уникав товариства, а з часом став обмежуватися винятково спілкуванням із нею. Я вже не маю жодної потреби бачити людей, бо мене нічого з ними не пов’язує. Нині я цілком випадково завітав до клубу. Ніщо мене тепер не обходить, усе обридло. Щодалі я байдужію до всього на світі. Чую, як заволоділа мною якась центробіжна сила і я, наче зависнув між небом і землею. Нині я ще здаю собі з цього справу, але хтозна, як воно буде потім…

Запанувала мовчанка. Я уважно, з глибоким співчуттям дивився на нього.

– Зле з тобою, Казю, – по хвилі перервав завислу паузу. – Тобі треба лікуватися, бо маєш геть розхитані нерви. А може, ти неслушно звинувачуєш цю жінку, може, зародки хвороби засіли в тобі ще перед тим знайомством?

Він заперечно похитав головою:

– Ні, тут я цілковито певен. Перші симптоми зауважив після року спільного життя. Ні, це не нервовий розлад. Це щось геть інше, щось таке, що й не снилося нашим психіатрам.

– Припустимо. Але хто є тим демоном, тим упирем у жіночій особі? Чи можеш ти назвати її ймення?

– Вона зветься Сара Браґа…

– Сара Браґа… Дивне ім’ячко! Вона жидівка? Ім’я якесь старозавітне.

– Ні, вона, здається, протестантка. Усі її кревні повмирали. Із її скупих розповідей я зрозумів, що в її жилах тече кров старовинних кастильських родів, до якої пізніше домішалася германська кров. А взагалі я мало що знаю про неї, бо вона не любить оповідати про себе і про своє минуле. Судячи з усього, Сара давно овдовіла. Хто був її чоловік, не знаю, бо вона носить дівоче прізвище.

– А скільки їй років?

– Гадаю, десь близько тридцяти, хоча на перший погляд виглядає молодшою. Тут важко зорієнтуватися і легко схибити, бо вона не вживає жодної косметики і парфумів. Живучи з нею так близько, я знаю про це достеменно. Ти знаєш, а про неї і про її вік кружляє дивний поголос. Із певних спостережень і перешіптування служби я запідозрив, що насправді вона значно старша, ніж виглядає. У будьякому разі це загадкова жінка. Таємниця причаїлася в її домі, таємниця темна і зла, як сама господиня.

Він знеможено провів рукою по чолі:

– Ти змучив мене, Влодку, примусивши концентрувати увагу. Шалено розболілася голова. Бувай!

– Даруй, але я роблю це з приязні до тебе. Мене занепокоїв твій вигляд, а біль я зараз завиграшки усуну. Затримайся ще на хвильку – я присплю тебе на п’ять хвилин і за допомогою навіювання позбавлю страждань, згода?

– Та добре вже, тільки не затримуй мене надовго.

Я негайно взявся до процедури. Маючи чималий досвід у гіпнозі, вже за дві хвилини занурив його у глибокий сон… Раптом, під час сеансу, мені спала на думку певна ідея. Знаючи, що в нормальному стані буде складно намовити Казя на повторну візиту, я уві сні наказав йому завітати рівно за місяць, о тій самій годині. Раніше я аж ніяк не міг із ним побачитися, бо мав велику практику і часто від’їжджав. Віддавши обидва накази, я швидко виконав кілька passes contraires[24], і Стославський прокинувся.

– Ну, як тепер чуєшся?

– Біль минув безслідно. Дякую тобі, Влодку. А зараз я мушу йти. Прощавай!

– Радше, до побачення! Коли заглянеш до мене?

– Не знаю, може, вже ніколи. Не хочу дурно обіцяти.

Він міцно потис мені руку і вийшов.

Тільки-но в коридорі стихли кроки гостя, я повернувся до салону, де ще клубочився дим від наших папіросів. Відтак усівся при коминку і замислився, машинально погладжуючи лискучу шерсть мого вірного Астора.

– Сара Браґа! Сара Браґа!.. Колись я вже стрічав її ймення, хоча знайомий із нею не був. Сара Браґа… Так!..

І я, наче крізь марево, пригадав, що воно траплялося мені серед реєстру пацієнтів мого колишнього вчителя, професора невролоґії Жмуди. Було це кільканадцять років тому. Я тоді ще був юним адептом медицини. Копія реєстру в мене, на щастя, збереглася: вона частенько ставала мені в пригоді, бо крім прізвищ пацієнтів містила діагнози і терапевтичні заходи проти різних захворювань. Треба знайти той реєстр і переглянути. А раптом це прояснить цілу справу.

Я відкрив бібліотечну шафку і почав гортати грубезний фоліант. Пішов від кінця, не дуже покладаючись на пам’ять. Нарешті, під датами з липня – серпня 1875 року прочитав: «Сара Браґа, мешкає на віллі «Тофана» на Погулянці, уродилася 1830 року, 45 літ – організм винятково відпірний до вікових змін; психопатичні схильності на сексуальному ґрунті; прояви психологічного садизму».

Далі були занотовані висліди тогочасної терапії і перелік застосованих заходів.

Отже, їй зараз щонайменше 80! Феноменально! Не можу повірити!.. А Стославський твердить, що вона юна і вродлива! Можливо тут якась помилка? Але адреса! Вілла «Тофана» на Погулянці! Усе це вельми дивно! Але яким чином це пов’язано зі хворобою Казя? Його оповідь надто туманна і суб’єктивна, щоб дійти хоч якогось висновку. Що ж, залишимо справу часові.

Утім, уже наступного дня фахові обов’язки змусили мене до термінового від’їзду. Навала справ і обтяжлива праця поглинули мене настільки, що я й думати забув про історію Стославського. Допіру за місяць, повернувшись до міста, раптом згадав, що на завтра припадає термін гіпнотичного наказу. І справді, близько четвертої пополудні до мене механічним кроком зайшов Стославський.

Я запросив його сісти, приспав знову і, похваливши за сумлінне виконання наказу, пробудив зі сну.

Опритомнівши, Казьо спантеличено роздивлявся довкола, не годний утямити, як до мене потрапив. Коли я витлумачив йому ситуацію, трохи заспокоївся, проте обличчя його виказувало нехіть і невдоволення.

Упродовж місяця зміни, зауважені мною при останній зустрічі, зробили приголомшуючий поступ: він марнів із фатальною швидкістю.

Спершу я завів розмову на абстрактні теми, далекі від його загрозливого стану, ані словом не згадуючи Сару. Стославський відповідав апатично, з присилуванням, часто перериваючи розмову безглуздими, недоладними сентенціями.

Небавом я переконався, що він не орієнтується в реальності і геть утратив почуття часу і відстані. Перспектива подій і об’ємність речей перестала для нього існувати: