Саламандра (збірник) - Стефан Грабінський

«Любий! Вибач за запізнення. Повернуся з міста через півгодини. До приємного побачення».

Я поцілував картку і притулив її до грудей. Після першої чарки лікеру відчув ніби сон, сонливість. Запалив чергову сигарету, механічно втупившись у грецький щит із зображенням Медузи, що виблискував на стіні. Сяюча серцевина щита мала в собі щось дивно привабливе, приковувала погляд, в’язала волю.

Незабаром я весь зосередився в одному світляному пункті, в оці змієволосої Горгони, що метало перуни спалахів. Не міг відірватися від гіпнотизуючого центру. Поволі западав у якийсь особливий стан. Оточення ніби відсунулося на дальній план, у нескінченну віддалену перспективу, а його місце заступило пишне розмаїття барв, екзотичний світ казки, субтропічна фата-моргана…

Раптом відчув на шиї теплі, м’які руки, а на устах солодкий, затяжний поцілунок. Я струсив з себе запаморочення. Біля мене стояла Ядвіга і спокусливо усміхалася. Обійняв її за талію і притягнув до себе.

– Вибач, – виправдовувався я, – не зауважив, коли ти увійшла. Цей щит так дивно приковує увагу.

Відповіла мовчазним поблажливим усміхом.

Була цього разу ще гарніша. Її врода, підкреслена грецькими шатами, володіла незбагненним чаром. З-під брів дивились чорні горді очі, з жаром пожадання, який тлів у глибині. О, яка розкіш сколихнути ці перса хвилею жаги, вилущити з холодного спокою це обличчя Юнони!

Перехиливши її через своє плече, я вдивлявся у неї, насичуючи спраглі очі безмежністю краси.

– О, яка ти прекрасна! Де ж твої коси? – питав, даремно намагаючись відхилити з її чола м’який, пречисто білий серпанок, що щільно закривав їй голову. – Хочу їх пестити, як першого разу, – пам’ятаєш? Розкинути покривалом на твоїх плечах і цілувати, цілувати, без кінця. Адже ти не забороняла мені першого вечора? Скинь цю хустку.

Вона затримала мою руку лагідно, але рішуче. На устах її заквітнув таємничий усміх і заперечливо похитала головою.

– Не можна зараз? Чому?

Знову мовчанка, і той самий заперечливий рух голови.

– Чого мовчиш? Чи пам’ятаєш, що досі не промовила до мене ані слова? Скажи мені хоч кілька слів! Хочу почути твій голос – він має бути ніжний і дзвінкий, як звук шляхетної криці.

Ядвіга мовчала. Якийсь смуток раптово затьмарив ціле її обличчя. Чи ж оніміла? Отож, я перестав наполягати. Була сьогодні пристрасніша, ніж минулої зустрічі. Через певні проміжки часу хапав її спазм, очі застеляла імла непритомності і вона смертельно бліда; гладенькою звабною шкірою пробігало легке тремтіння, зуби, що блискали мов перли, стиналися болісним корчем. Тоді, вражений, я випускав її з обіймів і намагався отямитись. Але відбувалось це лише мить: пароксизм швидко минав.

Розлучились ми пізньої ночі, коло першої години. На прощання причепила мені на грудях букетик фіялок. Я підніс до уст руку:

– Що ж, знову за тиждень?

Кивнула мовчки головою.

– Хай буде так. Прощавай, кохана!

Я вийшов. У передпокої, одягаючи пальто, я згадав про цигарничку, забуту на дзеркалі. Не роздягаючись, я повернувся до кімнати по забуту річ.

– Перепрошую, – почав я, звертаючись у той бік, де нещодавно залишив Ядвігу, але розпочата фраза завмерла в мене на устах. Ядвіги в покої вже не було.

Може, пішла до сусідньої кімнати? Але ж я не чув ані кроків, ані скрипу дверей…

– Гм, одначе ж, – промугикав я, ховаючи цигарничку, – одначе ж…

І, задуманий, повільно пішов сходами на вулицю.

Взаємини мої з Ядвігою Калєргіс тривають уже кілька місяців і досі окутані таємницею від світу. Ніхто й не здогадується, що я – коханець найвродливішої жінки столиці. Досі ніхто нас не зустрів у громадських місцях. Припускаю, що люди нічого не знають про її повернення на батьківщину. Таке принаймні складається враження від принагідних розмов у колі знайомих. Це трохи дивно і виглядає так, ніби Ядвіга повернулася крадькома, зовсім не бажаючи, щоб про це хто-небудь знав. Очевидно, має тут якусь таємну мету, якої, одначе, не хоче мені виявити. Я теж не наполягаю і вмію бути ненав’язливим.

Взагалі, моя коханка – дивна жінка і полюбляє оточувати себе таємницею. Але мушу звикнути до її вередувань та ексцентричних звичок. Щоразу доводиться наштовхуватись у її поведінці на щось таке, що годі витлумачити. Хоч живемо з нею вже півроку, я досі не чув її голосу. Перші тижні допитувався досить наполегливо про причину. У відповідь через день після побачення приходили листи з проханням не випитувати про це, щоб їй даремно не докучати й т. п. Згодом мені це набридло, я перестав наполягати. Може, внаслідок якогось нещасливого випадку втратила дар мови? Зараз її це бентежить і, замість того, щоб зізнатися про каліцтво, мабуть, воліє залишати мене в сумнівах щодо причини?

І далі бачимось лише раз на тиждень і завше в суботу – в інші дні не приймає мене. І тут мушу зауважити одну характерну особливість початку кожного такого візиту, зайшовши до кімнати, не завжди застаю її.

Інколи мушу чекати довший час, поки вийде, і то так тихо, що ніколи не помічаю – коли і звідки з’явилася. Зазвичай з’являється несподівано за моєю спиною і зненацька цілує мене в шию. Це розкішно, солодко – але страшно. У мене складається враження, що в таку мить я ніколи не буваю в нормальному стані. Що це таке, не вмію пояснити – може, своєрідне захоплення чи задума?

Поза тим, щоразу, коли Ядвіга примушує довго себе чекати, відчуваю нестерпне бажання вдивлятись у грецький щит проти входу. Не розумію, звідки часом приходить думка, що розміщено його там навмисне, щоб звертав на себе увагу кожного і захоплював його очі у свій блискучий полон. Хто знає, чи не він є причиною дивного стану, в який я інколи впадаю?..

Потім, по цій увертюрі, все точиться звичним чином – ми, спраглі одне одного, взаємно пестимось, навіть влаштовуємо собі дитячі забавки і жарти – але початок є звичайно такий, як я описав, – трохи дивний…

І ще один штрих, яким я незадоволений: власне дрібничка, але небажана.

Ядвіга любить надмірно покривати голову чимось на зразок грецького запинала з сліпучо-білої тканини. Не терплю цього запинала! Якби хоч покривала ним лише волосся і потилицю – але вона ховає не раз ще й чоло, ховає заздрісно від мене частину обличчя, ба навіть уста, очі…

Коли хочу відхилити цей молочний черничий каптур, сердиться і втікає у глиб кімнати. Що за впертість! Але схоже, вродливі жінки дуже химерні. З нею треба вміти поводитись. На жаль, я не завжди про це пам’ятаю. Останнього разу, розлючений усім отим маскарадом, я міцно вхопив її за плече, саме коли вона вивільнилась від мене. Рух мій був різкий і незграбний: я ненароком розірвав її коштовну, сніжно-білу туніку, великий кусень якої залишився