Саламандра (збірник) - Стефан Грабінський
Одного разу в суботу я зробив дивне спостереження. Як звичайно, зайшовши над вечір до вілли, Ядвіги в кімнаті я не застав. Уникаючи погляду Медузи на щиті, пішов до ніші, відділеної від рештки покою довгою, білою шторою, яка звисала до паркету з латунних валиків. І там побачив, що край її надірваний: приблизно на середині штори був видертий округлий клапоть. Я машинально взяв у руку матерію і пом’яв її у пальцях. Миттєво сягнув у кишеню і дістав захований на пам’ять шматок туніки. Порівняв його форму з вирваним місцем на портьєрі. Якась дивна думка прийшла мені до голови. Видалися мені ідентичними. Я приклав клаптик, що тримав у руці, до розірваного краю. Так і є. Відтинок грецької шати щільно заповнив просвіт. Так, ніби це був шмат видертий не з її сукні, а зі штори, або ж туніка і штора – це одне й те ж…
Через півгодини, вітаючись із Ядвігою, я уважно приглядався до її сукні, але сліди надриву зникли. Шати спадали до стіп незайманими складками, яких не торкнувся найменший ґандж. Вона, певне, зауважила, що оглядаю її, бо усміхнулась напівграйливо-напівзагадково. Тоді, піднісши догори відірваний кусень туніки, я повів її до ніші, щоб тут показати те, що спостеріг. Але дивна річ! Штора щезла! Несподівано набігла смішна догадка: «Невже Ядвіга «позичила» її собі на туніку?» А тим часом на місці штори гостинно відчиняла перед нами обійми затишна заглибина із м’яким, заманливим ложем посередині. Глянув на Ядвігу. Вона відповіла чарівним заохотливим усміхом…
Недавно зробив цікаве «відкриття». Вона має родимі знаки на тілі дуже схожі до тих, які маю я. Знамення наші, властиво, цілком ідентичні.
Забавний збіг! Тим забавніший, що знаки ці виступають на однакових місцях. Один темно-червоний, на кшталт виноградного грона, на правій лопатці, і другий, у вигляді так званої «мишки», високо під лівою пахвою.
Випадкова схожість тих фізичних подробиць насторожує, тим більше, що форма знаків зовсім не має типових рис чи таких, що часто зустрічаються, – навпаки, мають характер особливий і виразно індивідуальний. Смішна історія, чи не так?
Але я ще дещо зауважив. Шкіра її, особливо на грудях і плечах, має темне забарвлення, ніби від сонця, – достоту, як і в мене. Я набув цього внаслідок тривалих засмагань. Але дуже сумніваюсь, що і її засмага має таке саме походження.
Наскільки я знаю, вона уникає сонця і поквапливо засуває перед ним штори. Я ж, навпаки, люблю його безмірно й у своїй кімнаті дозволяю йому вливатися крізь вікно повними струменями…
Дивацтва Ядвіги починають переходити межі. Вже кілька тижнів приймає мене тільки в напівосвітленій кімнаті, часом досить темній, і примушує чекати на себе годинами. Коли нарешті вигулькне звідкись із темного кута спальні, то настільки оповита тими огидними запиналами, що інколи скидається на привид. Минулого тижня дивилась на мене з-під тих покривал, як у вузьку шпарину.
Зате жага її помітно зросла. Ця жінка шаліє! Бувають моменти, коли не можу наздогнати її в тому екстазі і почуваюся щоразу одурманеним, виснаженим і порожнім. До дідька! Не знав я ще Ядвіги Калєргіс! З іншого боку, одначе, якийсь час спостерігаю у її постаті досить оригінальне явище, що його можна приблизно окреслити, як «невловимість». Чи то завдяки тим білим запиналам, у які тепер так старанно завивається, чи то внаслідок скупого освітлення – постать її моментами вислизає з-під контролю мого погляду. Інколи з цього виникають цікаві ілюзії й оптичні обмани. Часом вона мені роздвоюється, іншим разом з’являється у якомусь смішному зрізі, потім ніби десь здалеку. Точнісінько так, як у «танці семи фіранок» або на картинах кубістів. Інколи скидається на недовершену скульптуру у якійсь загадковій стадії творення.
Але ця «невловимість» переходить і у сферу дотику. Особливо, коли йдеться про верхню частину тіла. Кілька разів уже переконався з неприємним здивуванням, що плечі її і груди, недавно ще такі тугі і гнучкі, зараз ніби спорохнявіли. Сукня під натиском руки поступалась кудись у глибину, і я не відчував більше пружного опору її тіла.
Якось роздратований цим до найвищої міри, раптово, під впливом нестримного бажання, я вирішив її вколоти. Непомітно витягнув з краватки шпильку і засунув у її оголену ногу. Порскнула кров і вирвався зойк – але з моїх грудей: тієї ж хвилі я відчув у нозі сильний біль. Ядвіга дивилася з дивним усміхом на кров, що просочувалася з її рани великими рубіновими краплями. Жодним словом вона не поскаржилась…
Тієї ночі я повернувся до себе пізно, мусив змінити білизну, оскільки вона була забруднена кров’ю. На нозі по сьогоднішній день ще маю слід від уколу шпилькою…
Не піду більше туди! Після того, що сталося на віллі «Під липами» в останню суботу серпня, місяць тому, життя втратило для мене свою привабливість. Я посивів за одну ніч. Знайомі не впізнають мене на вулиці. Схоже на те, що я лежав тиждень без пам’яті і марив у гарячці. Лише тепер вийшов перший раз із дому. Хитаюся, мов старець, і спираюсь на палицю. Жахливий кінець!
А ось, як виглядало те, що я пережив у віллі в незабутній день 28-го серпня, через неповний рік від хвилі нав’язання фатальних взаємин. Того вечора я запізнився. Чи то рецензія, чи літературна стаття, яку треба було якнайшвидше пустити у світ, забрала дві години часу: тож прийшов о восьмій.
У спальні було зовсім темно. Спіткнувшись кілька разів об меблі й від того роздратувавшись, я голосно вигукнув:
– Добрий вечір, Ядвіго! Чому ти не засвітиш? У цій темряві можна голову зламати!
Відповіді не було. Ні найменший рух не підтвердив її присутності в кімнаті. Я почав нервово шукати сірники. Очевидно, мій намір їй не сподобався, і вона вирішила йому запобігти. Раптово я відчув на щоці холодний доторк руки і почув дуже тихий шепіт:
– Не запалюй світла. Ходи до мене, Єжи! Я в ніші.
Я здригнувся, пройнятий дивним відчуттям. Уперше за весь час нашого знайомства почув її голос – власне, її шепіт. Навпомацки наблизився до ліжка. Шепіт завмер і більше не повторювався. Я не бачив її обличчя, бо було зовсім темно, лише біліло щось невиразне. Мабуть, була в сорочці.
Витягнувши перед собою руки, хотів обійняти її і натрапив на оголені стегна. Затремтів усім тілом. Вона була шалена… І даремно шукав її уст, даремно хотів її обійняти. Тремтячими руками почав водити по подушці, нишпорити вздовж її тіла. Заплутався лише в якихось хустках, покривалах…
Мовби вся вона складалася із самого вогнища своєї плоті, ховаючи від мене
