Розмальована вуаль - Сомерсет Вільям Моем
75
Кітті не була певна, випадково чи зумисно вона ніколи навіть на мить не опинялася з Чарлі наодинці. Він був бездоганно тактовний і далі поводився з нею дружелюбно, привітно, співчутливо і приязно. Ніхто й не здогадався, що колись вони були більше ніж просто знайомі. Але якогось пообіддя, коли вона лежала на кушетці й читала, він проходив через веранду й зупинився.
– Що це ви читаєте? – поцікавився він.
– Книжку.
Вона іронічно глянула на нього. Він усміхнувся.
– Дороті пішла на вечірку в саду в губернатора.
– Я знаю. А ви чому вдома?
– Я спочатку збирався, а потім вирішив, що повернуся і складу вам компанію. Авто надворі, хочете проїхатися островом?
– Ні, дякую.
Він сів у ногах кушетки, на якій вона лежала.
– Нам не випало можливості поговорити, відколи ви тут.
Вона з холодною зневагою глянула просто йому в очі.
– Ви думаєте, нам є що сказати одне одному?
– І немало.
Вона підібгала ноги, щоб він її не торкнувся.
– Ви досі на мене сердитеся? – запитав він з тінню усмішки на вустах і теплішим поглядом.
– Анітрохи, – засміялася вона.
– Якби не сердилися, то не сміялися б.
– Ви помиляєтеся, я надто вас зневажаю, щоб сердитися.
Його це не зачепило.
– Ви занадто жорстокі до мене. Спокійно згадуючи минуле, хіба ви, поклавши руку на серце, не визнаєте, що я мав слушність?
– На ваш погляд.
– Тепер, коли ви краще знаєте Дороті, хіба не погодитеся, що вона досить приємна?
– Звісно. Я завжди буду їй вдячна за доброту до мене.
– Таких жінок – одна на мільйон. Я не пробачив би собі, якби ми тоді втекли. Її це підкосило б. Зрештою, я мав подумати про дітей. Їм це дуже зашкодило б.
Якусь хвилю вона не зводила з нього замисленого погляду. Вона почувалася цілковитою господинею становища.
– Я дуже уважно спостерігала за вами той тиждень, який провела тут. І дійшла висновку, що ви насправді любите Дороті. Я й подумати не могла, що ви на таке здатні.
– Я казав вам, що люблю її. Я не дозволю собі нічого, що їй хоч трохи зашкодить. Кращої за неї дружини не знайти.
– Хіба вам не спадало на думку, що маєте берегти їй вірність?
– Чого очі не бачать, по тім серце не болить, – усміхнувся він.
Кітті знизала плечима.
– Ви жалюгідний.
– Я лише людина. Не знаю, чому ви вважаєте мене таким мерзотником через те, що я безтямно у вас закохався. Не те щоб я це планував, знаєте.
Якась струна її серця забриніла, коли вона це почула.
– Я виявилася легкою здобиччю, – відповіла вона згірчено.
– Певна річ, я й подумати не міг, що ми втрапимо в таку чортову халепу.
– Хай там як, а знали наперед, що коли хтось і постраждає, то не ви.
– Знаєте, це вже занадто. Зрештою, тепер, коли все позаду, ви не можете не визнати, що я вчинив так, як було ліпше для нас обох. Ви втратили голову й мали б радіти, що я не втратив свою. Хіба ви думаєте, було б добре, якби я зробив те, що ви хотіли? Ми обпалили п’яти на сковорідці, але інакше вскочили б у саме полум’я. Та й ніякої шкоди вам це не завдало. Чому б нам не помиритися й не стати друзями?
Вона мало не розсміялася.
– Невже ви дійсно очікуєте, що я забуду, як ви послали мене на майже певну смерть без жодного докору сумління?
– Яка нісенітниця! Я ж казав, що ризику немає, якщо ретельно берегтися. Думаєте, я відпустив би вас, якби не був у цьому переконаний?
– Ви були в цьому переконані, бо так вам хотілося. Ви один із тих боягузів, що притримуються лише тієї думки, яка їм на руку.
– Ну, неможливо нічого знати наперед. Ви повернулися і, даруйте мені за такі ганебні слова, ще погарнішали.
– А Волтер?
Він не зміг стриматися і не пожартувати. Чарлі всміхнувся.
– Вам жоден колір так не личить, як чорний.
Вона втупилася в нього на якусь мить. Її очі налилися слізьми, вона заплакала. Її гарне обличчя скривилося від горя. Вона не намагалася цього приховати – лежала на спині й плакала.
– Заради Бога, припиніть плачі. Я не хотів вас образити. Це просто жарт. Ви ж знаєте, як щиро я вам співчуваю.
– Ох, припни свого дурного язика.
– Я б усе віддав, аби повернути Волтера.
– Він помер через нас.
Він узяв її за руку, але Кітті її висмикнула.
– Будь ласка, йди геть, – схлипнула вона. – Це єдине, що ти тепер можеш для мене зробити. Я тебе ненавиджу і зневажаю. Волтер був вартий десятьох таких, як ти, а я була така дурепа, що цього не розуміла. Йди геть. Йди геть.
Вона побачила, що він знову збирається щось сказати, тож скочила на ноги й пішла у свою кімнату. Він пішов за нею і, увійшовши, машинально опустив віконницю, так що вони опинилися майже в темряві.
– Я не можу покинути тебе в такому стані, – сказав він, обіймаючи її. – Ти ж знаєш, я не хотів тебе скривдити.
– Не торкайся мене. Заради Бога, йди геть. Йди геть!
Вона намагалася вирватися з його обіймів, але він її не пускав. Вона вже істерично ридала.
– Люба, ти ж знаєш, я завжди тебе кохав, – мовив він глибоким, чарівним голосом. – І тепер люблю тебе більше, ніж раніше.
– Як ти можеш так брехати?! Пусти мене. Чорт тебе забирай, пусти мене.
– Не сердься на мене, Кітті. Я знаю, що повівся з тобою жорстоко, але пробач мені.
Вона дрижала й схлипувала, намагаючись вирватися, але його обійми були на диво заспокійливі. Їй так хотілося ще раз опинитися в його обіймах, лиш раз, що тепер аж тремтіла. Вона почувалася жахливо слабкою. Їй здавалося, що її тіло тане, а