Розмальована вуаль - Сомерсет Вільям Моем
Кітті здавалося неймовірним (старенька жінка йшла дорогою, вбрана в синє, і цей синій колір у сонячному світлі відливав лазуритом; її обличчя з тисячею маленьких зморщок було наче маска зі слонової кістки; вона йшла, дрібно перебираючи крихітними ніжками, спершись на довгий чорний костур), що вони з Волтером брали участь у цьому дивному й нереальному танці. І ролі їхні були важливі. Вона легко могла померти, а він – помер. Хіба це жарти? Напевно, це був лише сон, із якого вона раптом прокинеться і полегшено зітхне. Наче все це сталося дуже давно і в якомусь далекому місці. Дивно, якими примарними здаються персонажі цієї вистави на сонячному тлі справжнього життя. Тепер Кітті здавалося, що вона читає про все це у книжці; читає і трохи дивується, що її це так мало зачіпає. Вона вже зловила себе на тому, що не може чітко згадати Воддінгтонове обличчя, таке їй знайоме.
Сьогодні увечері вони дійдуть до міста на Західній річці, де вона сяде на пароплав. А звідти одна ніч до Гонконгу.
70
Попервах їй було соромно за те, що вона не плакала, коли помер Волтер. Як безсердечно! Он навіть очі військовика-китайця, полковника Ю, були повні сліз. Кітті приголомшила смерть чоловіка. Їй було важко усвідомити, що він більше ніколи не повернеться додому і що зранку вона більше не почує, як він прокинувся й купається в китайській дерев’яній ванні. Він був живий, а тепер він мертвий. Монахині чудувалися її християнській смиренності й захоплювалися стійкістю, з якою Кітті переживала свою втрату. А от Воддінгтон був прозорливий. За всім тим щирим співчуттям їй проглядалося – як це правильно висловити? – його лукавство. Звісно, смерть Волтера її шокувала. Вона не бажала йому смерті. Але, зрештою, вона його не кохала, ніколи не кохала. Поводитися згорьовано від неї вимагали правила пристойності, ділитися з кимось тим, що в неї на серці, було б негарно, та навіть вульгарно, але вона надто багато пережила, щоб прикидатися перед самою собою. Їй здавалося, що останні кілька тижнів навчили її того, що, навіть як іноді необхідно обманювати інших, обманювати себе – завжди жалюгідно. Їй було шкода, що Волтер так трагічно помер, але їй було шкода винятково по-людськи, так, як було б шкода якогось знайомого. Вона визнавала, що Волтер був повний чеснот, просто так склалося, що він їй не подобався, він завжди її знуджував. Не можна сказати, що його смерть дала їй полегшення, вона могла б з усією щирістю стверджувати, що, якби її слово було здатне повернути його до життя, вона б його вимовила, та все ж не могла впоратися з відчуттям, що з його смертю жити їй стало трохи простіше. Разом вони ніколи не були б щасливі, а розірвати стосунки було б жахливо важко. Її саму лякали такі думки. Напевно, якби про них хтось дізнався, її вважали б жорстокою й безсердечною. Що ж, ніхто не дізнається. Кітті запитала себе, чи всі люди мають у своєму серці якісь ганебні таємниці, що старанно приховують від допитливих очей.
Кітті мало заглядала в майбутнє і не будувала планів. Впевнена була в одному – в Гонконзі вона хотіла провести якомога менше часу. Про повернення вона думала з жахом. Напевно, вона б охочіше нескінченно мандрувала цією гостинною, привітною країною у своєму паланкіні, байдуже споглядаючи вічну фантасмагорію життя і кожну ніч засинаючи під іншим дахом. Але, звісно, не можна відвертатися від найближчого майбутнього: по приїзді в Гонконг вона зупиниться в готелі, домовиться щодо продажу будинку й меблів. З Таунсендом можна й не зустрічатися. Йому вистачить ґречності не потрапляти їй на очі. Але раз їй таки хотілося його побачити, аби сказати, яким жалюгідним вона його вважає.
Та що вже той Чарлі Таунсенд?
Як пишна мелодія арфи тріумфальним арпеджіо переважує складні симфонічні гармонії, так у серці Кітті звучала одна думка. Саме ця думка наділяла екзотичною красою рисові поля, викликала усмішку на її блідих вустах, коли дорогою на ринок проходив повз неї безвусий юнак із гордовитою поставою й бісиками в очах, наділяла міста, повз які вони проходили, магією бурхливості життя. Охоплене епідемією місто було в’язницею, звідки вона втекла, і тепер синь неба набула для неї небаченої яскравості, прегарними стали бамбукові зарості, що так граційно схилялися над дорогою. Свобода! Ось ця думка, що співала в її серці, так що хай майбутнє й було туманне, воно сяяло, наче туман над річкою під світанковим сонцем. Свобода! Свобода не тільки від докучливих пут, від стосунків, які її гнітили, свобода не тільки від смерті, що на неї чигала, але й від любові, яка її принизила, свобода від усіх духовних зв’язків, свобода безтілесного духу. А разом зі свободою – мужність і готовність вистояти перед негараздами, що їй готувало життя.
71
Коли пароплав прибув у Гонконг, Кітті, що стояла на палубі й милувалася різнобарвною жвавою метушнею на річці, пішла у свою каюту перевірити, чи ама нічого не забула забрати. Вона глянула у дзеркало. Сукня на ній була чорна (монахині для неї пофарбували), але не жалобна, і в неї мелькнула думка, що треба буде про це подбати. Жалобне вбрання стане чудовим прикриттям для її нестандартного душевного стану.
У двері каюти постукали. Ама відчинила.
– Місіс Фейн.
Кітті обернулася й побачила обличчя, яке спочатку не впізнала. А тоді її серце гупнуло в грудях і вона розчервонілася. Це була Дороті Таунсенд. Кітті зовсім не очікувала її побачити, тож не знала, ні як повестися, ні що сказати. Але місіс Таунсенд увійшла в каюту й відразу ж міцно її обійняла.
– Ох, моя люба, моя люба, як я вам співчуваю.
Кітті дозволила себе поцілувати. Її трохи здивувала емоційність жінки, яку вона завжди вважала холодною і стриманою.
– Ви дуже люб’язні, – пробурмотіла Кітті.
– Ходімо на палубу. Ама пригляне за вашими речами, я привела з собою служок.
Вона взяла Кітті за руку, й та, дозволяючи себе вести, помітила на її приязному обвітреному обличчі
