Святослав - Семен Дмитрович Скляренко

Ще веліла княгиня Ольга ключниці Малуші, щоб та одібрала десять дворянок, і то найкрасніших, здорових, метких.

Почувши цей загад, Малуша подумала:

«Мені б поїхати з княгинею до Царевого города!»

Але коли княгиня додала: «Ти ж, Малушо, залишайся на дворі, дивись, щоб і в теремі лад був, і щоб княжичі були доглянуті», ключниця зрозуміла, що так уже їй судила доля і що вона справді мусить бути в городі, коли її княгиня їде в далеку дорогу.

Після однієї безсонної ночі княгиня запросила до себе священика Григорія.

– І ти, отче, поїдеш зі мною, – сказала вона.

– Куди, матінко княгинє? – запитав він, не збагнувши спочатку, про що йдеться.

– До Царевого города Константинополя, – відповіла вона.

Старий священик вкрай перелякався, почувши про таку далеку й важку дорогу, але відповів хитро, мудро:

– Навіщо ж мені їхати до Константинополя, матінко княгинє, коли я хрестився в болгар у Преславі?

– Зі мною поїдеш, отче, аки пастир істинної віри.

У нього заблищали очі.

– То, може, матінко княгинє, їдемо ми для того, щоб там взяти для всієї Русі християнську віру?

– Ні, отче, – суворо промовила княгиня. – Ти поїдеш зі мною для того, аби відали вони, що я, княгиня, також християнка і презвутера свого маю…

Священик Григорій, радіючи, що трапилась ця нагода, знову завів мову:

– Добре робиш, княгинє, що не береш від греків Христа, але, може, візьмемо його від болгар… Ти ж, матінко княгинє, сама християнка.

– Вірю во Христа, отче Григорію, бо знаю, що тільки Христос захистить мене, князів, християн і всіх воєвод, купців, бояр, які ще не приймають Христа. Знаю, Христос захистить і багатьох людей моїх, іже омилися купіллю святою, й совлекли гріховні одежі ветхого чоловіка Адама, і в новий едем облеклися, іже суть Христос…

Священик Григорій молитовно підняв очі д’горі й промовив:

– Чому ж ти, княгинє – денниця перед сонцем, зоря перед світлом, – сама сяєш, яко місяць вночі, а не хрестиш невірних чоловіків, які, не омовенні хрещенням святим, потопають у гріхах, як у калі. Хрести, княгинє, Русь, зроби християнською свою землю.

– Не можу, отче Григорію, бо боюся. Невірним моїм чоловікам віра християнська уродство суть, не смислять-бо, не розуміють, у тьмі ходять, не відають слави господньої, одебелиша-бо серце їх, ушима тяжке слишати, очима видити… Хрещу я зараз Русь – многі сміятись почнуть і сваритись також, а може, отче Григорію, знову піде плем’я на плем’я, земля на землю.

Замислився священик і, напевне, пригадав усе, що йому доводилося чути від невірних киян, – і глузування, і лайки, і погрози. І це в Києві, де під боком Гора, дружина, княгиня-християнка. А що ж буде, коли хрестити якусь весь чи мерю, всю чудь заволоцьку?[71] Правду каже княгиня: охрестити Русь – однаково, що запалити пожежу по всій землі.

– Це так, матінко княгинє, – згодився він. – Русі хрестити не можна. Вірити будемо, що прийде колись Руської землі познання, до бога начаток примирення. Віримо, будемо денно і нощно молити Христа. Так коли ж, княгинє, їдемо до Константинополя?

Тільки скресали льоди й виповнювався Дніпро, до Києва з далеких заморських країн прибували гості, що зимували по пониззі Дніпра і Верхньому Волоку, ждучи там теплої години; прибували також з червенських городів і від Ітиля-ріки, де їх застала й не пустила до Києва зима.

Багато, дуже багато могли б розповісти гості з інших земель про шляхи, якими вони потрапляли сюди, до Києва. Це були далекі, дуже важкі шляхи, ними доводилось їхати місяцями й роками – безводними пустелями, морями й ріками, горами й степами. Це були небезпечні шляхи, бо скрізь на заморського гостя чатували страшні небезпеки: буря на морі, самум у пустелі, орда в дикому полі, звір і розбійник – за кожним каменем і кущем. Купець тоді мусив бути й воїном, – на спині його коня лежали товари, а біля пояса висів меч. Для охорони купці наймали ще й дружину. Але багатьом гостям, що з далеких земель їхали до Дніпра, так і не судилось напитись води з нього. Не всі й київські купці попадали в землі заморські.

Три шляхи тяглись від Києва-города: Залозний, що починався на лівому березі Дніпра й через дике поле, ріку Танаїс[72], по великій ріці Ітилю