Святослав - Семен Дмитрович Скляренко
Вона навіть зашарілась, – від гриднів, як це їй всі говорили, нічого ждати доброго слова, вони завжди п’ють, гуляють, кожен з них хвалиться собою, іншого ж гудить.
Але невже хтось із них посмів сказати якусь лжу про неї? Вона ж ні з ким із них не зустрічалась, приводу не давала.
– Що ж вони говорять? – запитала Малуша.
– Кажуть, – відповів Добриня, – що ти така ж, як і ключниця Ярина, – зайвого корчажка меду не даси, покорм видаєш скупо.
У неї одлягло від серця – отже, говориться не про її дівочу честь.
– І покорм, і мед я даю, як велить княгиня, – сердито відповіла вона братові. – А твої гридні ненажери, їм ціле гов’ядо дай, то й тоді буде мало.
Добриня глузливо поглянув на Малушу. Диви, яка стала його сестра – не за гридня заступається, а за княгиню! Та невже ж вона не розуміє, що без гридня й княгиня не княгиня, а вже без нього, Добрині, і Малуші не бачити б Гори довіку.
Він нічого не сказав Малуші, а подумав, що, либонь, гридні говорять правду. Страшні князі землі, але не гірші й усіх ті, хто їм служить. Тільки не думав Добриня про себе й про те, що він сам служить князям, що життя його в княжій волі.
Не сказав він і про те, чому саме почав з Малушею цю розмову. Стояла вона якусь хвилину, примруживши очі, дивилась на стіну й Дніпро. А тоді раптом здригнулась, не попрощалась, слова не промовила, побігла стежкою попід деревами до терема. І чи то примарилось Добрині, чи, може, так і було, але здалося йому, що Малуша витирає на обличчі сльози. Диви, не можна їй сказати й слова?
А говорив Добриня з Малушею так тому, що дуже уболівав за побратимом своїм Туром. Був гридень, а перевівся нінащо, ганчіркою став.
Все почалося відтоді, як Тур признався Добрині, що Малуша йому до вподоби і, либонь, не гірша горянських дівчат.
Насправді ж Тур полюбив Малушу, вона здавалася йому кращою від усіх дівчат Гори, хоч між ними були й воєводські, і боярські, і княжі дочки.
Він полюбив її, ходив тут, по Горі, а жадав її бачити, їздив з іншими гриднями в далекому полі, але й там думав про неї. А який він був щасливий, коли раз і вдруге зустрів її на Горі. Правда, Тур не говорив з нею, але ж ніщо йому не заважало думати про неї, і він думав, мріяв, як колись стане поруч із нею, скаже їй все щиро, одверто.
Сказав би ж він їй, як це думано й передумано, мабуть, так:
«От я, Малушо, дивись на мене, – гридень! А що таке гридень? Княжий слуга, робочич. Сьогодні я живу на білому світі, а завтра, якщо пошле князь на смерть, – і помираю. Тільки я, мабуть, Малушо, не помру. Бач, уже й ребра в мене поламані, і покалічена рука болить, проте, либонь, тепер уже мене ні спис, ні стріла не візьмуть, бо знаю я проти них слово, яке ж – не признаюсь…»
Так думав почати Тур, а далі б сказав:
«…А тепер про тебе, Малушо… Я робочич, а ти роба, і в тебе така ж, як і в мене, доля! Гаразд, могло б бути куди гірше. Тебе взяли до княжого двору, бо ти в’їхала на Гору під щитом, але що далі? Будеш ти робою, працюватимеш на кухні, їстимеш княжі об’їдки, ну, може, за довгі роки щось і збереш, не вотоляну[66] свитку одягнеш, а з крашениці, може, й вовни. А далі що? Ти під щитом в’їхала на Гору, але ти рабиня і рабинею будеш… От як!»
Але Тур не кінчив би на цьому, а неодмінно сказав би ще Малуші:
«А що, коли б ми, Малушо, зробили так. Ти – роба, я – робочич, долі немає в тебе і не буде її тут, на Горі, і в мене її не буде довіку; я ж тебе, чуєш, Малушо, люблю так, як нікого в світі; може, й ти мене полюбиш, коли не стільки, то хоч трохи менше. І от я скажу князям: «Служив я вам, дайте пожалування – шматок землі над Дніпром, де я поставлю хижу», адже дають князі гридням, які їм вірно служили, пожалування землею. І ти, Малушо, скажеш княгині: «Служила я вам – пустіть тепер на волю, хочу я жити з таким робочичем, як сама, звів нас Ладо…» І пустять князі, як же можна не пустити!»
Звичайно, Тур думав, що ця розмова з Малушею відбудеться не скоро. Мине рік, другий, може, й десять, – важко служити, а ще важче заробити щось у князів. Але Тур згоден був ждати, ні він сам, ні роба Малуша не могли втекти від своєї долі…
І раптом сталось те, чого Тур ніяк не ждав: Малуша – ключниця. У похмурий осінній день, коли все Дніпро затягли густі тумани, а вгорі котились важкі темно-сірі хмари, гридень Тур стояв на
