П'ять четвертинок апельсина - Джоан Харріс

Поль кивнув і ніяково глянув на Ренетт.

– Ми могли б його просто тут і розділити, – невпевнено промимрив він. – У м-мене є ніж.

– Дай мені, – попросила я.

– Ні, я це зроблю, – одразу підхопився Кассі.

– Ні, він мій, – заперечила я. – Дай мені.

Я вимушена була метикувати дуже швидко. Звісно, я могла б приховати трохи апельсинової цедри, та не хотіла, щоб Кассі щось запідозрив.

Я повернулась до них спиною і почала ділити апельсин, ріжучи обережно, щоб не поранити пальців. Розрізати на четвертинки було дуже просто – спочатку ріж уздовж, а потім поперек, – та мені потрібно було вирізати ще один шматочок, щоб його вистачило для мого задуму, але щоб ніхто не помітив – шматочок, який я могла б сховати в кишені… Розрізаючи, я помітила, що Томас приніс севільський червоний апельсин, і на якусь мить я зачудувалася криваво-червоним соком, що стікав із пальців.

– Швидше, незграбо, – поквапив мене Кассі. – Скільки треба часу, щоб порізати апельсин на чотири частини?

– Я намагаюся, – огризнулась я. – Шкірка тверда.

– Д-д-давай я… – Поль рушив у мій бік, і на долю секунди мені здалося, що він встиг побачити п’яту тоненьку скибку апельсина до того, як я сховала її в рукаві.

– Усе гаразд, – промовила я. – Уже закінчила.

Шматки вийшли неоднаковими. Я зробила все, що могла. Та одна четвертинка однаково була значно більша за інші, а ще одна зовсім маленька. Я взяла найменший шматочок. Звернула увагу, що Поль віддав найбільший Ренетт.

Кассі спостерігав за цим із відразою.

– Я ж казав, треба мені це зробити, – пробурчав він. – У мене не четвертинка, а казна-що. Ти така незграбна, Буаз.

Я мовчки висмоктала свій апельсин. Дуже скоро Кассі перестав бурчати та з’їв свою частинку. Я бачила, що Поль споглядав за мною з дивним виразом обличчя, але нічого не сказав.

Ми викинули наші шкірки в річку. Мені вдалося приховати в роті шматочок, а решту я все ж викинула під пильним поглядом Кассі. Побачивши, що він нарешті розслабився, я відчула значне полегшення. Цікаво, що ж він запідозрив. Я потай перемістила відкушений шматок цедри до п’ятої четвертинки апельсина в кишені.

Сподівалася, що цього вистачить.

Я показала іншим, як позбутися запаху з рота і рук за допомогою м’яти й фенхелю і як втирати під нігті бруд, щоб приховати жовті плями від апельсинового соку. А потім ми вирушили через поля додому, де мати, щось мугикаючи собі під ніс, готувала вечерю.

«Вимочити ріпчасту цибулю й шалот в оливковій олії, додати трохи свіжого розмарину, грибів і маленьку цибульку-порей. Додати ще жменьку сушених томатів, базилік і чебрець. Порізати вздовж чотири анчоуси й покласти до каструлі. Залишити на п’ять хвилин».

– Буаз, анчоуси з бочки. Чотири великі.

Я пішла до погреба з тарілкою та дерев’яними щипцями, щоб від солі не порепалася шкіра на долонях. Спочатку витягла рибу, а потім апельсиновий жмуток у захисній банці. Я додала свіжий апельсиновий шматочок, вичавивши всередину сік та олію, щоб підживити стару цедру, а те, що залишилось, покремсала кишеньковим ножем і запхала туди ж, до жмутка. Одразу ж відчула їдкий запах. Я занурила жмуток назад у банку, витерла скло від солі й сховала її в кишені свого фартуха, щоб жодна часточка цінного запаху не пропала даремно. Я швидко торкнулась долонями солоної риби, щоб мати нічого не запідозрила.

«Додати склянку білого вина і ледь обварену картоплю. Додати вижарки – шматочки бекону, залишки м’яса чи риби – і столову ложку олії. Готувати на помірному вогні, не помішуючи та не піднімаючи кришки».

Я чула, як вона наспівує сама собі в кухні. Її монотонний різкуватий голос час від часу голоснішав і стишувався.

«Додати невимочене пшоно – ггммм-гммм – і вимкнути вогонь. Залишити під кришкою – гммм – на десять хвилин, не помішуючи, або – гммм – поки не всмокчеться сік. Викласти, притискаючи, у неглибоку тарілку – гммм-гмм – змастити олією та запікати до хрусткої скоринки».

Спостерігаючи краєм ока за тим, що відбувається в кухні, я востаннє поклала апельсиновий жмуток під труби опалення.

І стала чекати.

Якийсь час я була впевнена, що цього разу не спрацює. Мати була в кухні, відривчасто мугикаючи про себе. Окрім паве, був ще ягідний пиріг і миски з зеленим салатом і помідорами. Майже святкова вечеря, хоч я й гадки не мала, що ми збираємося святкувати. Це було в материній манері: у гарний день ми бенкетуємо, а в поганий задовольняємося холодними млинцями й тонким мазком паштету. Сьогодні вона здавалася майже чарівною: волосся замість звичної суворої гладкої зачіски спадало невимушеними завитками, обличчя порожевіло й трохи спітніло від жару печі. Було в ній щось гарячкове – те, як вона до нас говорила, як швидко обійняла Ренетт, коли ми зайшли – дивина, майже така сама рідкісна, як і спалахи жорстокості; те, як нервово тремтіли її пальці в раковині чи на дошці для нарізання.

Пігулки закінчились.

Складка на переніссі, зморшки навколо рота, стримана, вимучена усмішка. Коли я простягнула їй анчоуси, вона подарувала мені особливо милу усмішку, таку, що місяць тому, навіть день тому ще могла пом’якшити моє серце.

– Буаз.

Я подумала про Томаса на березі річки. Згадала те, що побачила, – масляно-чорну дивоглядну красу її боку на тлі води. Я хочу. Хочу, щоб… Він буде там сьогодні ввечері, думала я, у «Поганій репутації». Куртка недбало висітиме на спинці стільця. Я уявила, ніби я несподівано виросла й стала красивою та витонченою, мов кінозірка, за мною волочиться поділ шовкової сукні, і всі витріщаються на мене. Я хочу. Хочу, щоб… Шкода, що зі мною не було вудки…

Мати спостерігала за мною зі збентеженим виразом обличчя.

– Буаз? – повторила вона. – З тобою все гаразд? Ти не захворіла?

Я мовчки похитала головою. Мене вдарило хвилею самоненависті, що була ніби удар батога, ніби викриття. Я хочу… Хочу, щоб… Моє обличчя стало зосередженим. Томас. Тільки ти. Назавжди.

– Мені треба перевірити мої пастки, – глухо промовила я. – Я швидко.

– Буаз!

Я чула, як вона кричить мені вслід, та не звернула на це уваги. Я побігла до річки й двічі перевірила кожну пастку, упевнена, що цього разу, цього разу, коли мені так потрібне те бажання…

Скрізь було пусто. Від раптової всепоглинаючої