П'ять четвертинок апельсина - Джоан Харріс

– Де ти? – заверещала я над річкою. – Де ти ховаєшся, хитра стара суко?!

Під моїми ногами майже непорушно текла димчаста, брунатна й глузлива Луара. Я хочу. Хочу, щоб… Я схопила каменюку й кинула її якомога далі, болісно потягнувши плече.

– Де ти? Де ти ховаєшся? – мій голос став різким і верескливим, як у матері. Повітря тремтіло від моєї злості. – Виходь! Покажись! Ну ж бо! Ну!

Нічого. Нічого, крім брунатної води та напівзатоплених піщаних відмілин у вечірньому світлі. Горло мені страшенно дерло. Сльози жалили куточки очей, наче оси.

– Я знаю, ти мене чуєш, – стиха промовила я. – Я знаю, що ти там.

Річка ніби погоджувалась зі мною. Я чула, як вода з шурхотом лоскоче берег десь у мене під ногами.

– Я знаю, що ти там, – повторила я майже лагідно.

Здавалось, усе мене слухало: дерева з пожовтілим листям, вода, пожовкла осіння трава.

– Ти ж знаєш, чого я хочу, так? – знову цей голос, що звучить як чужий – дорослий і спокусливий. – Ти ж знаєш.

Тоді я подумала про Жаннет Ґодін і водяних змій, про видовжені тіла, що висять на Стоячих Каменюках, про відчуття, яке було в мене на початку цього літа, мільйон років тому, те переконання… То була потвора. Чудовисько. Ніхто не буде домовлятись із чудовиськом.

Я хочу. Хочу, щоб…

Мені було цікаво, чи стояла Жаннет там само, де зараз босоніж стою я, споглядаючи за водою? Чого вона бажала? Нову сукню? Ляльку, щоб нею гратися? Чогось іншого?

Білий хрест. Кохана донечка. Раптом думка про те, щоб бути мертвою і коханою та лежати в тиші під гіпсовим янголом, перестала здаватися мені відразливою.

Я хочу. Хочу, щоб…

– Я тебе випущу, – прошепотіла я. – Ти ж знаєш.

На мить мені здалося, що я щось побачила. Щось наїжене й чорне у воді, щось блискуче, схоже на торпеду, суцільні зуби й метал. Але то була лише моя уява.

– Я так і зроблю, – тихо повторила я. – Я тебе відпущу.

Але якщо це й мало статися, то не тоді. Поряд зі мною несподівано закумкала жаба. Ставало холодно. Я повернулась і пішла назад тим самим шляхом, по дорозі зірвавши декілька кукурудзяних качанів, щоб якось пояснити свою довгу відсутність.

Через якийсь час я відчула запах паве й прискорила крок.

3

Я втратила її. Я всіх їх втрачаю.

Написано в альбомі матері навпроти рецепта чорничного пирога. Дрібні, продиктовані мігренню літери, нашкрябані чорним чорнилом, рядки закреслені й перекреслені, ніби того шифру, яким вона пише, недостатньо, щоб приховати її страхи від себе і від нас.

Вона сьогодні глянула на мене, ніби мене не було. Так хотілося пригорнути її, але вона стала така доросла, і я боюсь її очей. Тільки Р.-К. ще зберігає трохи ніжності, а Фра ніби більше не моя дитина. Я помилялася, коли думала, що діти – як дерева. Обрізай їх частіше – і вони від того даватимуть солодші плоди. Це не так. Не так. Коли помер Я., я примусила їх надто рано подорослішати. Не хотіла, щоб вони залишалися дітьми. А тепер вони жорсткіші за мене. Як звірі. Це моя провина. Це я їх такими зробила. Знову в будинку апельсини, але ніхто не відчуває їхнього запаху, крім мене. Голова болить. Якби вона могла покласти руку мені на лоба. Пігулки скінчились. Той німець каже, що може дістати ще, та він перестав приходити. Буаз. Сьогодні прийшла додому пізно. Розбита, як і я.

Звучить абсурдно, та її голос у моїй голові дуже чіткий. Він різкий і жалісний, це голос жінки, яка щосили тримається за психічне здоров’я.

Той німець каже, що може дістати ще, та він перестав приходити.

О, мамо. Якби я тільки знала.

 4

У ці довгі ночі ми з Полем потроху вивчали альбом. Я розбирала шифр, а він усе виписував на картки й робив перехресні посилання, щоб відтворити хронологію подій. Він ніколи нічого не коментував, навіть коли я лишала без пояснень цілі розділи. У середньому за вечір ми опрацьовували дві-три сторінки, не так і багато, та до середини жовтня ми пройшли більше половини альбому. Чомусь тепер це було не так важко, ніж коли я займалася цим самотужки. Ми часто сиділи й згадували події біля Спостережного Пункту чи ритуали, пов’язані зі Стоячими Каменюками, – старі добрі часи до появи Томаса. Раз чи двічі я мало не вибовтала йому правду, та завжди вчасно зупинялася.

Ні, Полю не можна цього знати.

Материн альбом був лише частиною історії, яку він і так дещо знав. Але ще була історія поза альбомом… Я дивилась на нього. Ми сиділи разом, між нами стояла пляшка куантро, а на пічці шипіла мідна джезва з кавою. Червоне сяйво вогню відбивалось у нього на обличчі й підкреслювало старі пожовклі вуса. Він упіймав мій погляд – тепер йому це вдається все частіше – і всміхнувся.

Річ не стільки в тій усмішці, скільки в тому, що стоїть за нею – погляд, допитливий пильний погляд, від якого моє серце билось частіше, а обличчя червоніло не тільки від жару вогню. Мені раптом подумалось, що коли я скажу йому, цей погляд зникне. Я не могла йому розповісти. Ніколи.

5

Коли я зайшла, усі інші вже сиділи за столом. Мати привітала мене з дивною, вимушеною радістю, але я помітила, що їй от-от увірветься терпець. Запах апельсинів вдарив по моїх чутливих ніздрях. Я стала уважно за нею спостерігати.

Їли ми мовчки.

Святкова вечеря виявилась важкою, мов глина, і мій шлунок запротестував. Я ганяла їжу по тарілці, поки не переконувалась, що мати дивиться в інший бік, а потім вивалювала її в кишеню фартуха, щоб пізніше викинути. Мені не варто було хвилюватись. У тому її стані вона б не помітила, навіть якби я швиргонула їжею об стіну.

– Я відчуваю запах апельсинів, – від розпачу її голос був різким. – Невже хтось із вас приніс у дім апельсини?

Тиша. Ми витріщались на неї в очікуванні.

– Ну? Це ви? Принесли апельсини? – тепер голос був на тон вище – чи то благання, чи то обвинувачення.

Ренетт раптом із провиною глянула на мене.

– Звісно, ні, – сердито й похмуро сказала