Львів. Пані. Панянки - Уляна Дудок
Тому Катя шпарко переодяглася в тактюм, як скорочено називали тактильно-доторковий костюм для подорожей у вірті, віртуальній реальності. Кортіло нарешті вистрибнути з осоружного буття. Скуштувавши віртуальних перевтілень уже кілька десятків разів після досягнення чотирнадцяти років, того віку, коли людина могла працювати і була вже достатньо дорослою, аби адекватно сприймати витвори віртуального інтелекту, Катя вважала вірту найкращим, що є в житті. Дівчина ступила на віртокилимок і… У перші секунди переходу завжди трошки млоїть від неприємного відчуття роздвоєння. Мозок ще не встигає відкараскатися від реальності, тіло ще не цілком належить вірті. Катя поки що усвідомлювала, що стопи стоять на дешевому віртокилимку. І її руки через посередництво мозку ще відчували, що попереду порожнеча, бо ж до стіни – два метри.
Проте ще мить і… мозок повірив. Бо він прагнув вірити в цей дивовижний світ, барвистий, насичений, веселковий, у сповнене емоцій, думок, подій життя. Тут не буває фіолетової нудьги, бо вінт – справжня машина часу, як твердили науковці. У віртуального інтелекту є велетенська база колишніх життів, тож проживай будь-яке, насолоджуйся! А вінт ще й підкаже, як із гігантської бази обрати найцікавіші саме для тебе історичні постаті.
Колись Катя навіть намагалася прослухати одну з найвідоміших лекцій модного віртуального вчителя. Той пояснював, як вінт збирає дані про будь-якого мешканця, аналізує все-все: кожен крок, кожен порух голови, кожен видих, кожен погляд, що затримується на чомусь. Потім вінт сортує інформацію про індивідуума та підбирає кандидатури історичних персонажів за складним алгоритмом сумісності. Дівчина не дослухала до кінця лекцію віртуального вчителя. Занудьгувавши на четвертій хвилині, вона спокусилася на якусь рекламну замануху, що випливала раз по раз у куточку. Приміряти голографічні сукні у віртуальному салоні значно веселіше, ніж слухати лектора, котрий сипав термінами, виймав із рукава нудні графіки та вставляв якісь незрозумілі жартики, щоб втримати увагу потенційних слухачів. Каті модний учитель не догодив. Зрештою сам винен, що не зумів конкурувати з сукнями.
Дівчині вистачало приблизного уявлення про те, як премудрий вінт обирає найцікавіше для неї. І Катя без вагань покинула б власну фіолетову нудьгу заради якогось-там віртуального життя. Однак за все треба платити. От і зараз, перед поки ще зачиненими ворітьми, що постали перед нею, належало оплатити годину життя в чужому тілі.
Катя ввела пароль і перекинула гроші. Прегарні різьблені ворота розчахнулися. Дівчина полегшено зітхнула: «Вистачило на годину…» Дотепер вона не була певною, що не забракне, адже вартість години життя у вірті постійно змінювалася. Усе залежало від кількості відвідувачів, котрі зараз перебували у вірті, та складності вимог клієнта.
Катя вже ж чотири доби марудилася в нудній реальності. А нині в центрі радості її аж підкидало від зграй підлітків, що гиготіли, горланили, бездумно товклися біля ігрової зали. Голова розболілася від їхнього вереску… Потім гладка спітніла тітонька вирішила прискіпатися до надто високих, на її думку, цін за ліпопластику, діймаючи дурнуватими питаннями Катю, консультантку центру радості. І втекти не дала! Дихала часником в обличчя, тримаючи за рукав чіпкою клешнею! А ще дідок, з якого сипалася труха і який не міг дати раду з власним чіпом, неквапно порпаючись у старечому мозкові, аби відшукати потрібні модулі для оплати повновідчуттєвого спілкування з онуками, котрі перебували на Марсі… Ну за що Каті оте все!
Проте зараз, коли заробленого не забракло, дівчина одразу ж забула про нудну реальність, залишену позаду. Знаття, що чуже розкішне життя на годину належить їй, накрило солодко-млосним передчуттям. Катя й на мить не замислилася, що романтично-історичне побачення замовляють найчастіше, що вона зовсім не оригінальна і зажадала найбанальніше з усього, що існує.
Попри те, юнка не сумнівалася у власній винятковості. Ну і що, що працює в центрі радості? Усі з чогось починали! Он навіть мега-зірка Б’янка на початку кар’єри підробляла візуалісткою в розважальному клубі.
Вінт запропонував на вибір кілька постатей. Катя переглянула список історичних осіб. Її привабило одне з імен. Цю жінку також звали Катериною. Хоча Катя нічого не чула про Катрю Рубчакову, однак зацікавило те, що ось, виявляється, відому в минулому співачку звали так, як і її. Та й вінт абищо не запропонує. Він знає кожного клієнта найкраще, тож і запросить скуштувати найсмачніші для конкретної людини враження.
Дівчина бігцем прочитала коротеньку біографію Катрі Рубчакової. Ого! Не може бути! Оперна діва й акторка на кшталт Заньковецької чи Крушельницької?! Ще й жила в таку епоху: революція, війна! Скарб, а не життя! Катя не вагалася, тицьнувши спочатку пальчиком у список на «Катерина Рубчакова», а потім обравши епізод із життя цієї жінки. Звісно ж, Катю привабив романтичний момент. Вінт узявся до роботи. Клієнтка опинилася в тілі примадонни. Злива вражень шугонула в очі, у вуха. Спершу Катя відчула надокучливий біль у п’яті – невеличкий цвяшок, нерівно забитий шевцем, наколов, намуляв – закортіло негайно скинути черевичок.
Але Катря Рубчакова якраз була на сцені, тож Катя вмить забула про цвяшок. Стрімко розгортався фінал вистави «Украдене щастя». Катя помітила нажахані обличчя глядачів – сокира в руках одного з героїв вгатилася у груди іншого персонажа, вбраного у форму жандарма.
Катря Рубчакова, що грала Анну, кинулася до пораненого: «Господи! Що з тобою, Михайле?!» Бідолашна не вірила, не могла втямити – Катя зсередини відчувала, що Рубчакова не грає, ні! Вона живе тут і зараз, умираючи біля закривавленого коханого. Катрею трусило, вона птахою припала до тіла жандарма.
Той, хто грав жандарма, видався Каті знайомим… «Та це ж Лесь Курбас!» – раптом впізнала. Жандарм був дуже гарним! Катя зблизька жадібно розглядала бліде обличчя Леся. А він… Як він дивився!.. Його очі випікали їй душу! Лесь закоханими очима спивав її, прощався, а не міг попрощатися, умирав, а не здатен був покинути ту єдину, своє украдене щастя… Сцена наповнилася іншими людьми. Якийсь актор, що грав війта, вигукнув:
– Ген! А тут що такого? Хто тут галасує?
– Ой лишенько! Жандарм забитий, – зойкнула пухкенька жіночка.
– Невже неживий? Миколо, Анно! Що се таке? Говоріть, чого стоїте, як остовпілі? – добивався відповіді війт.
– Пане війте! Дайте їм спокій! Вони не винні! Я…
