Львів. Пані. Панянки - Уляна Дудок
Не розуміла мами, яка не могла жити без природи, без лісу і річки, без своїх рослинок.
А потім…
Дізналася про табір українських виселенців у Гмінді[70] й добровільно поїхала надавати землякам медичну допомогу. Не могла залишатися осторонь, коли люди жили в бараках, діти і старики гинули від хворіб і недоїдання, а жінки самотужки старалися налагодити там бодай якесь духовне життя і побут.
Вацлав у цей час був по другий бік фронту: працював гарнізонним лікарем у Лінці. Ставши раптом великим патріотом Другої Речі Посполитої.
Не було вже необхідності грати модну колись роль українофіла й поціновувача української культури. Навпаки, після наступу Польщі на терени Західної України мати стосунки з українцями, дружину і друзів українців було шкідливо й небезпечно, можна було втратити право викладання у вищій школі і можливість розвивати власну наукову кар’єру… Захопився Ніцше, твердив про творчу силу зла, про те, що особу, яка не здатна боротися із середовищем, треба скерувати до загибелі. Ще про щось таке ж надлюдське і без сумління говорив…
До війни вона все ще на щось сподівалася.
Аж поки до неї не дійшли брудні чутки про коханку, якої він навіть не приховував, про те, що він намагається очорнити її в очах дітей, чиїми інтересами вона жила.
За кілька місяців до початку війни Вацлав пішов з дому. Марія Гвоздіцька… Ким вона стала для нього? Польська художниця – не українка, Боже збав, – кров з крові аристократка, возила його в Альпи, малювала з нього портрети…
Забрала його в неї… А може, то він хтів бути забраним?
А вона не тримала.
Завжди довіряла йому, не прив’язувала путами до хати, не допитувалась, де він бував і що робив поза хатою, дозволяла йому жити своїм життям лікаря і науковця, а він… Кажуть, війна міняє все і всіх. А може, війна тільки показує людей такими, якими вони є насправді, коли лоск сходить з них, як тала вода, коли нема вже причин прикидатися і невигідно грати ролі, їм непритаманні?…
…Вдарила по клавішах.
Лише музика їй зосталася нині, тільки музика і великий портрет її Єви на стіні – у рожевому, з відвертим, викличним поглядом, мальований незадовго до її смерті…
Дев’ята симфонія гриміла в її квартирі, рвалася на вулицю, збурювала палацик Стики до фундаменту, до коминів на даху!
Єви не стало взимку, на самісіньке Різдво… У Львові раптово пішов тоді сніг, такий лапатий-лапатий, пам’ятає той день до найменших подробиць. Ніщо не бралося до рук, усе йшло не так, і святкова літургія збурювала в душі незрозумілі почування…
Дзідзі поїхав того дня у відрядження і залишив Єву у їхній квартирі в Цюріху, де мешкали тоді удвох. Саму. Винуватить себе страшенно, і їх із Вацлавом винуватить, жодного разу після цього не назвав їх татом і мамою…
Так само її тато винуватив колись Бога, що Той не зцілив його дружини. Зрікся сану й подався в лікарі. А може, то Бог покерував ним таким способом? Шляхи бо Господні ще ніким не були звідані…
От і Вацлав усюди ходить з прахом доньки у своєму великому саквояжі.
А кого має звинувачувати вона?… І чи стане їй після цього легше?
24 лютого 1926 року
Ранок поволі переходить у такий само сірий мрячний день. А вона досі лежить у своєму ліжку, байдикує. Ліньки поворухнутися, не те щоби встати.
Ще трохи поніжиться і приведе себе у порядок. А раптом хтось прийде на прийом, а пані доктор – у нічній сорочці!
Ніхто вже не прийде…
Софія покліпала очима, проганяючи жовту мряку з-перед очей.
Юліан Кобилянський смутно всміхнувся до неї з глибин її пам’яті.
Чоловіки… Довкола неї завжди були освічені, розумні й талановиті. Інших вона напевно просто не помічала.
Юліан помер недавно у Чернівцях, залишивши по собі укладені українсько-німецько-латинські словники і немало написаних підручників для своїх гімназистів, так хотів, щоб вони знали більше… так і не дочекався її…
– Ну от, знаєш, що згадувати! – вигукує молода красива, з вишуканими рисами обличчя і пишною косою дівчина, прочиняючи двері до вітальні й сідаючи там за рояль. – Краще б заграла щось, як ти вмієш!
– Наталю, ти ж обрізала косу, – здивовано дивиться на неї Софія. – І поклала її в домовину до чоловіка, як обітницю, що ніколи більше не вийдеш заміж!
– А навіщо? Навіщо українська жінка так прагне заміж, скажи мені, Зосю? Щоб було кому її утримувати, так? А чому б українській жінці самій не заробити собі на прожиття? Щоб вона ні від кого не залежала, щоб поважала себе, щоб відчувала, що не додатком до чоловіка її створено, а окремішньою, наділеною розумом і талантами особою!
Як гадаєш, чому я приїхала до Львова тоді, наприкінці століття?
– Тобі подобався Львів, як і мені?
– Бо я думала, що тут зможу друкувати в повну силу, а галичанки… вони мене не підтримали, тутешні жінки якісь байдужі, індиферентні, не всі, але більшість… У Львові сприймають жіночий рух як носіння чоловічого одягу, куріння цигарок, розмови низьким голосом і написання творів під чоловічими псевдонімами.
А я бажаю усім серцем, щоб жінка, залишаючись жінкою, могла вчитись, працювати, жити нарівні з чоловіками.
– Треба, щоб вона внутрішньо пробудилась, відчула власну гідність… – озвучила Софія висновок, до якого вони дійшли з Наталею ще тоді, наприкінці століття… століття, в якому залишилися її мама, її юність, шаленство її мрій!
Усе, про що вона мріяла, ніби й збулося, але чому ж тоді вона нині хвора й самотня?…
– Так! – тріпнула косою Наталя. – І я дякую Богові, що мені пощастило познайомитися з Ольгою, з Лесею і ще з багатьма-багатьма неймовірними жінками! А тобі, сестро, особливо дякую за все! Уявляю, як тобі було тут важко в останні роки: усі ці пересуди, перешіптування, косі погляди…
– Можливо, ти занадто сувора до них. Просто тут сильне патріархальне суспільство і ще не прийшов час змін.
– Звісно, – Наталя закрила кришку рояля. – Коли визволяли з кріпацтва, теж не всі раділи…
Рояль озвався низьким
