Несказане - Селеста Інг

— Так приємно нарешті зустрітися з тобою, — сказала дів­чина, коли Лідія залізла на заднє сидіння. — Я Луїза, асистентка твого батька.

Джеймс сповільнив авто, щоб групка молодших школярів могла перейти дорогу.

— Луїза записана до лікаря, і оскільки я все одно їду в той бік, запропонував підвезти її.

— Я не мала погоджуватись, — сказала Луїза. — Потрібно було просто скасувати. Ненавиджу стоматологів.

Один із хлопчаків, який проходив перед автомобілем, вищирявся до них крізь лобове скло й пальцями розтягував очі в щілинки. Інші діти засміялися, а Лідія втислась у сидіння. Їй спало на думку: хлопці, мабуть, подумали, що Луїза — її мати. Вона зіщулилася і замислилась: чи батька це також збентежило, проте Джеймс і Луїза на передньому сидінні ніби нічого не помітили.

— Десять баксів на те, що в тебе жодного зуба з карієсом, — сказав Джеймс.

— П’ять, — відповіла Луїза. — Я ж лише бідна випускниця, а не багатий професор. — Вона грайливо поплескала його по руці, й цей ніжний дотик шокував Лідію. Її мати так дивилася на батька пізніми вечорами, коли він зачитувався якоюсь книгою, тулилася до його крісла, перш ніж умовляти, щоб уже лягав. Рука Луїзи затрималася на батьковій, і Лідія витріщилася на цих двох, які здалися на яскравому екрані вітрового скла парою щасливих молодят. Раптом їй подумалося: «Ця дівчина спить з моїм батьком».

Раніше Лідії ніколи не траплялося думати про батька як про чоловіка з певними бажаннями. Як і всі тинейджери, вона вважала за краще думати, попри власне існування, що її батьки абсолютно цнотливі. Але в дотиках батька та Луїзи, у їхній жартівливій розмові щось ображало цноту. Здалося, що від вогню, який палав між ними, раптом спалахнули її щоки.

Вони — коханці. Лідія вже була впевнена. Рука Луїзи досі лежала на батьковій, а він і не поворухнувся, ніби ця ласка стала для нього звичною. Насправді Джеймс навіть не помітив: Мерилін часто так накривала його руку своєю, і відчуття було настільки знайоме, що нічим особливим не відрізнялося. Однак для Лідії те, що батько й далі просто дивився прямо, скануючи очима дорогу, було єдиним доказом.

— То я чула, що в тебе сьогодні день народження, — сказала Луїза, знову розвертаючись до заднього сидіння. — Шістнадцять. Я певна, що це буде твій дуже особливий рік. — Лідія не відповіла, і Луїза спробувала ще раз. — Тобі подобається намисто? Я допомагала вибирати його. Твій тато спитав у мене, що тобі може сподобатися.

Лідія підклала два пальці під ланцюжок, насилу долаючи бажання зірвати його зі своєї шиї.

— Звідки тобі відомо, що мені може сподобатися? Ти мене навіть не знаєш.

Луїза кліпнула.

— У мене були певні ідеї. Тобто, я так багато про тебе чула від твого тата.

Лідія подивилася їй просто в очі.

— Серйозно? — спитала вона. — Тато про тебе ніколи не говорив.

— Та ну, Лідді, — сказав Джеймс, — ти ж чула, як я розповідав про Луїзу. — Яка вона розумна. Як вона ніколи не дає цим студентам списувати. — Він посміхнувся Луїзі, й перед очима в Лідії все попливло.

— Тату, а куди ти їздив, коли отримав свої права? — раптом спитала вона.

Джемсові очі в дзеркалі заднього огляду розширилися від подиву.

— До школи, у басейн і на зустрічі, — сказав він. — Інколи за дорученнями.

— Але не на побачення.

— Ні, — сказав Джеймс. Голос у нього зламався, як у підлітка. — Ні, не на побачення.

Лідія відчула себе маленькою, в’їдливою і гострою, наче цвях.

— Тому що ти ні з ким не зустрічався. Правильно? — Мовчанка. — Чому? Невже ніхто не хотів з тобою зустрічатися?

Цього разу Джеймс не відірвав погляду від дороги, його руки застигли, стискаючи кермо.

— Та невже, — сказала Луїза. — Я нізащо не повірю.

Вона знову поклала руку Джеймсові на лікоть і цього разу не забирала її, поки вони не доїхали до стоматологічної клініки, поки Джеймс не зупинив авто і не сказав таке, що вкрай обурило Лідію:

— Побачимося завтра.

І хоча дочка із заднього сидіння зиркала спідлоба, Джеймс не замислився над тим, що не так. Біля будівлі автоінспекції він поцілував її в щоку й сів на лаву.

— У тебе вийде, — сказав він. — Я буду тут, коли скінчиш.

Джеймс думав про те, яка Лідія буде щаслива із дозволом у руці, й зовсім забув про ту розмову в авто. Сама ж Лідія ще не оговталася від щойно розкритої таємниці, тому мовчки відвернулася.

У кімнаті для тестів жінка дала їй екзаменаційний аркуш і олівець, запропонувавши сісти на будь-яке вільне місце. Лідія пройшла до дальнього кутка кімнати, переступаючи через наплічники, сумочки та ноги хлопця в передостанньому ряду. Усе, що сказав їй батько, постало в новому світлі: «Друзів ніколи не буває забагато». Вона подумала про свою матір, як вона сидить удома, пере, розгадує кросворд, поки батько... Лідія страшенно на нього гнівалася, і гнівалася на матір, яка дозволила цьому статися. Вона була розлючена на всіх.

Цієї миті Лідія помітила, що всі в кімнаті замовкли. Голови схилилися до тесту. Вона підняла очі до годинника, але він нічого не сказав: ані коли почався іспит, ані коли тест закінчиться; лише час: третя сорок одна. Секундна стрілка процокала від цифри 11 до цифри 12, а хвилинна, схожа на довгу металеву голку, стрибнула на іншу позначку. Третя сорок дві. Дівчина перевернула аркуш і відкрила тест. «Якого кольору знак „Стоп“»? Поставила ключку в кружальці біля «Б»: Червоний. «Що потрібно робити, коли ви почули, що в будь-якому напрямку рухається транспортний засіб невідкладної допомоги?» Вона заквапилася — олівець зіскочив, виліз за межі кола й накреслив щось подібне до гострого пазура.

Дівчинка з кісками за кілька рядів попереду встала, й жінка вказала їй на сусідню кімнату. За мить хлопець, який сидів біля неї, зробив те саме. Лідія знову подивилася на свій бук­лет. Двадцять запитань. Залишилося вісімнадцять.

«Якщо автомобіль занесло, потрібно...» Усі відповіді здавалися правдоподібними. Вона пропустила запитання. «Коли дороги й шосе найбільш слизькі?». «Якої дистанції між вами й транспортним засобом попереду ви повинні дотримуватися за гарних умов на дорозі?». Праворуч від неї вусатий чоловік закрив буклет і поклав олівець. «В», припустила Лідія. «А», «Г». На наступній сторінці був стовпчик речень, яких вона не могла закінчити. «Якщо ви їдете автострадою за великою вантажівкою, ви повинні...». «Щоб безпечно проминути поворот, вам потрібно...». «Якщо ви стали причиною затору, ви мусите...». Вона повторювала подумки кожне запитання і застрягала на останніх словах, ніби подряпана платівка: «… ви повинні, ви повинні, ви повинні». Тоді хтось обережно торкнувся до її плеча й жінка, яка раніше сиділа в передній частині кімнати, сказала:

— Вибач, люба, час збіг.

Лідія не підняла голови, ніби слова не стануть правдою, поки вона не побачить обличчя цієї жінки. На середині аркуша лежала темна пляма, й вона не одразу зрозуміла, що це слід сльози, її сльози. Вони витерла аркуш долонею, потім провела по своїй щоці. Усі інші вже пішли.

— Усе нормально, — сказала жінка. — Потрібно лише чотирнадцять правильних відповідей.

Але Лідія знала: вона заповнила всього п’ять кружалець.

У сусідній кімнаті, де чоловік згодовував різальній машині аркуші з відповідями, вона заходилася колоти палець кінчиком олівця.

— Вісімнадцять правильних