Несказане - Селеста Інг

— Мамо? Думаю, я знаю, де він.

Спочатку Мерилін не вірить. Це так не схоже на Джеймса. Крім того, думає вона, він нікого не знає. У нього немає жодних подруг. На історичній кафедрі в Мідлвуді немає жінок, у коледжі взагалі — лише кілька. Де Джеймс міг зустріти іншу жінку? Тоді їй спадає страшна думка.

Вона бере телефонну книгу й переглядає всіх на літеру «Ч», поки не знаходить єдину Чен у Мідлвуді: Л. Чен, 4-та вулиця, буд. 105, помешкання 3А. Номер телефону. Вона вже майже піднімає слухавку, але що скаже? «Добрий день, ви часом не знаєте, де мій чоловік?». Не закриваючи телефонної книги, вона бере зі столу ключі.

— Будьте тут, — говорить вона. — Обоє. Повернуся за півгодини.

Четверта вулиця просто поряд із коледжем, у цьому районі міста повно студентів, і навіть коли Мерилін повертає на неї та примруженими очима придивляється до номерів будинків, вона ще не має плану. Може, думає вона, Нат помиляється, може вона сама себе обманює. Почувається неправильно налаштованою скрипкою, у якої струни натягнуті так сильно, що гудуть від найменшої вібрації. Потім навпроти номера 97 бачить Джеймсове авто, припарковане під крислатим кленом. На вітровому склі цятки чотирьох листочків. Тепер жінка почувається напрочуд спокійно. Припарковує машину, йде до будинку 105, і піднімається на третій поверх, де стукає кулаком у квартиру 3А. Уже майже одинадцята, й коли двері відчиняються достатньо добре, щоб показати Луїзу в блідо-блакитному халаті, Мерилін посміхається.

— Привіт, — каже вона. — Ти Луїза, так? Луїза Чен? Я Мерилін Лі. — Луїза не відповідає, і вона додає:

— Дружина Джеймса Лі.

— О, так, — каже Луїза й відводить погляд. — Вибачте. Я ще не одягнена...

— Я бачу. — Мерилін впирається долонею в двері, не доз­воляючи їм зачинитися. — Я лише на хвилинку. Річ у тім, що я шукаю свого чоловіка. Він учора не прийшов додому.

— Справді? — Луїза важко ковтає, але Мерилін вдає, ніби не помітила цього. — Який жах. Ви, мабуть, дуже хвилюєтесь.

— Хвилююся. Дуже сильно. — Вона й далі дивиться Луїзі в обличчя.

До цього вони зустрічалися лише двічі, мимохідь на різдвяній вечірці в коледжі, а потім на похороні, й тепер Мерилін уважно її розглядає. Довге волосся чорнильного кольору, довгі вії над очима з опущеними кутиками, рот маленький, мов у ляльки. Сором’язлива й дрібна. «Настільки не схожа на мене, — думає вона з болем, — наскільки може бути несхожою дівчина Джеймса». Нарешті запитує:

— Ви не знаєте, де він може бути?

Луїзу заливає яскраво-рожевим, і Мерилін практично вже шкода її: он як легко читати на цьому обличчі.

— Звідки мені знати?

— Ви ж його асистентка, чи не так? Ви щодня працюєте разом. — Вона робить паузу. — Він так часто згадує про вас удома.

— Так? — На обличчі в Луїзи змішуються ніяковість, задоволення, подив, і Мерилін легко читає її думки: «Ця Луїза — вона така розумна. Така талановита. Така вродлива».

Мерилін думає: «Ох, Луїзо. Яка ж ти молода».

— Що ж, — зрештою каже Луїза. — Ви були в нього на роботі?

— Учора його там не було, — відповідає Мерилін. — Можливо, тепер він уже там. — Вона кладе руку на ручку дверей. — Можна від вас подзвонити?

Посмішка зникає з обличчя Луїзи.

— Вибачте, — каже вона. — Насправді в мене зараз не працює телефон. — В її погляді відчай, вона прагне, щоб Мерилін просто здалася й пішла.

Мерилін вичікує, дозволяючи Луїзі пометушитися. Руки в неї більше не тремтять. Вона відчуває, як усередині тихо тліє гнів.

— Усе одно дякую вам, — вимовляє вона. — Ви мені дуже допомогли.

Мерилін обминає поглядом Луїзу й дивиться на крихітну смужку вітальні, яку видно крізь прочинені двері, Луїза теж кидає туди нервовий погляд через плече, ніби Джеймс може необачно вийти зі спальні.

— Якщо побачите мого чоловіка, — Мерилін підвищує голос, — передайте, що я чекатиму на нього вдома.

Луїза знову ковтає.

— Я передам, — белькоче вона, й Мерилін нарешті дозволяє їй зачинити двері.

9

На кілька місяців раніше назрівав інший незаконний роман. Попри величезне несхвалення Ната, Лідія провела всі весняні дні з Джеком у його авто. Вони кружляли довкола міста, паркували «Фольксваген» біля зеленого газону коледжу або біля спортмайданчика, чи на порожній стоянці.

Лідія відчувала егоїстичне вдоволення: усупереч переконанням Ната, усупереч перешіптуванням, коли час від часу хтось помічав, як вона сідає в Джекове авто — «Це ж не вона, ні? Та ну. Вона? Не може бути» — усупереч очікуванням самої Лідії, правда була набагато менш скандальною. Коли студенти коледжу розходилися аудиторіями, діти йшли з гірки, а боулери поспішали доріжками, щоб швиденько зіграти одну партію після роботи, відбувалося те, чого Лідія ніяк не очікувала: вони з Джеком розмовляли. Сиділи із закладеними на панель приладів ногами й курили, вона розповідала йому історії про своїх батьків: як у другому класі перемалювала схему серця з енциклопедії, підписала кожен шлуночок фломастером, а її мама почепила це на стіну у своїй спальні, мовби який шедевр. Як мама в десять років навчила її вимірювати пульс, а в дванадцять переконала пропустити день народження Кет Мелоун — єдину вечірку, на яку Лідію взагалі запросили, — щоб вона закінчила проект для наукового ярмарку. Як батько наполіг, щоб вона пішла на танці першокурсників і купив їй сукню, а Лідія провела вечір у найтемнішому кутку зали й рахувала хвилини до того часу, коли зможе піти додому: коли вже буде достатньо пізно? О восьмій тридцять? О дев’ятій?

Спочатку намагалася не згадувати про Ната, пам’ятаючи, як Джек його ненавидить. Але не могла говорити про себе без Ната, і, на її подив, Джек ставив запитання: чому Нат хоче бути астронавтом? Він удома такий само мовчазний, як у школі? І вона розповіла, як після висадки астронавтів на Місяць Нат днями скакав галявиною, вдаючи Ніла Армстронґа. Як у шостому класі він переконав бібліотекаря дозволити йому взяти книжки із секції для дорослих і приніс додому підручники з фізики, аеромеханіки, аеродинаміки. Як він попросив телескоп на чотирнадцятий день народження, а натомість отримав радіогодинник; як він заощаджував кишенькові гроші й сам купив собі телескоп. Як інколи за вечерею Нат і слова не промовить про те, як минув його день, тому що батьки не запитують. Джек всотував усе, припалював наступну цигарку одразу по тому, як попередня вилітала за вікно, пропонував їй пачку, коли в неї закінчувалися власні. Тиждень за тижнем вона пригнічувала власне почуття провини за те, що з її розповідей Нат виходив ще жалюгіднішим, — адже завдяки цим розмовам вона могла щодня проводити час у Джековій машині. Й кожного такого дня про Ната говорилося дедалі більше.

Потім, у середині квітня, Джек почав навчати Лідію керувати автівкою. Наприкінці місяця їй мало виповнитися шістнадцять.

— Уяви, що педаль газу і педаль зчеплення — партнери, — казав він. — Коли одна піднімається, друга опускається.

Під керівництвом Джека Лідія повільно підняла зчеплення, натиснула носаком на газ, і «Фольксваген» поповз уперед, через порожню автостоянку роликового катка на шосе номер 17. Тоді двигун заглухнув, її плечі вдарилися об спинку сидіння. Навіть після тижня практики сила цього удару дивувала — як уся машина труситься, а тоді замовкає, ніби в неї стався серцевий напад.

— Спробуй ще, — сказав Джек. Він сперся ногою на панель приладів й клацнув запальничкою. — Легенько й повільно. Піднімаєш зчеплення, опускаєш газ.

На дальній кінець паркування заїхало поліційне авто,