Несказане - Селеста Інг

Вона сиділа за обіднім столом із дуже прямою спиною і тією само нещирою посмішкою, схожа на ляльку, але, крім Ханни, ніхто не помітив цієї нещирості. Спина в неї боліла, коли вона дивилася на Лідію, болів кожен її сантиметр, і вона сповзала зі свого стільця, поки практично повністю не з’їхала з нього. Щойно скінчили обідати, Лідія доторкнулася до губ серветкою і встала.

— Чекай, — сказала Мерилін. — Ще торт.

Вона вийшла в кухню й за мить з’явилася з тацею, на якій красувався торт із запаленими свічками. Фотографія Лідії зникла під білою глазур’ю, на якій було написано ім’я. Під гладеньким шаром цього крему, подумала Ханна, залишилося те, що мало скидатися на водійські права, напис «Вітаємо» й блакитні літери «Л», «І», «Д». Усього цього не видно, але воно там, сховане, жахливо розмазане, його вже не можна прочитати. Тепер усе це дозволено куштувати.

Батько раз за разом клацав фотоапаратом, але Ханна не посміхалася. На відміну від Лідії, вона ще не навчилася вдавати. Натомість трохи опустила повіки, як під час страшних сцен у серіалах, щоб лише наполовину бачити, що буде далі.

Далі було ось що: Лідія зачекала, поки вони скінчать співати. Коли відлунав останній рядок пісні, Джеймс підняв камеру й дівчина схилилася над тортом, склала губи як для поцілунку. Її обличчя з ідеальною посмішкою поверталося до кожного з них по черзі. Мама. Тато. Нат. Ханна не могла знати всього, що Лідія думала, що сьогодні зрозуміла: намисто, Луїза, «Я хочу, щоб ти лише це пам’ятала». Але знала інше: щось усередині в сестри зрушилося, вона балансує на межі небезпечного, страшного. Ханна сиділа непорушно, мовби один неправильний рух міг скинути сестру з цього вузького краєчку, і Лідія одним швидким видихом загасила свічки.

10

Лідія, звісно ж, помилялася щодо Луїзи. Тоді, у день народження його доньки, Джеймс посміявся би з такого припущення. Думка про те, що в його ліжку, у його житті може бути хтось, окрім Мерилін, здалася б безглуздою. Але й думка про життя без Лідії теж була безглуздою. А тепер ці обидві безглузді речі стали реальністю.

Коли Луїза зачиняє двері й повертається до спальні, Джеймс уже застібає сорочку.

— Ти йдеш? — запитує вона.

Досі чіпляється за марну надію: візит Мерилін був суто випадковим, і водночас знає, що дурить себе.

Джеймс заправляє сорочку й застібає пасок.

— Я мушу, — каже він, і обоє знають, що це теж правда. — Краще зараз, ніж потім.

Він не знає, чого саме чекати вдома. Ридань? Гніву? Пательні в голову? Узагалі невідомо, що скаже Мерилін.

— Побачимося пізніше, — промовляє Джеймс до Луїзи, яка цілує його в щоку, і це єдине, у чому він упевнений.

Коли він повертається додому — щойно пробило дванадцяту — немає ні ридань, ні гніву, лише тиша. Нат і Ханна сидять пліч-о-пліч на дивані у вітальні, обережно проводять його поглядами.

Дивляться, мов на приреченого до страти на шибениці.

А він саме так і почувається, поки йде сходами до кімнати доньки, де страхітливо спокійна Мерилін сидить на столі Лідії. Вона довго нічого не каже, і Джеймс через силу теж удає спокій, не дозволяючи рукам тремтіти. Нарешті вона озивається.

— Як давно?

За дверима Нат і Ханна безгучно присіли на верхній сходинці, затамували подих і дослухаються до голосів, які чути в коридорі.

— З... дня похорону.

— Похорону. — Мерилін стискає губи в тонку лінію, але так само дивиться на килим. — Вона дуже молода. Скільки їй років? Двадцять два? Двадцять три?

— Мерилін, припини.

Мерилін не припиняє.

— Вона, здається, мила. Досить слухняна — напевно, приємна заміна. Не знаю, чому це мене дивує. Гадаю, ти вже давно дозрів для заміни. Вона стане дуже доброю маленькою дружинкою.

Джеймс, на свій подив, густо червоніє.

— Ніхто не говорить про...

— Поки не говорить. Але я знаю, чого вона хоче. Шлюбу. Чоловіка. Я знаю таких, як вона. — Мерилін замовкає, пригадуючи себе, молодшу, і свою матір, яка гордо шепоче: «У Гарварді ти зустрінеш багато чудових хлопців».

— Моя мама все своє життя витратила на спроби зробити із мене таку дівчину.

Від згадки про матір Мерилін Джеймс ціпеніє, мовби перетворюється на лід.

— О, так. Твоя бідолашна матінка. А потім ти взяла та вийшла за мене. — Він вичавлює із себе смішок. — Яке розчарування.

— Це я розчарована. — Мерилін рвучко підіймає голову. — Я думала, ти інакший. — Вона хоче сказати: «Я думала, ти кращий за інших чоловіків. Я думала, ти хотів кращого, ніж оце». Але Джеймс, який досі думає про матір Мерилін, чує інше.

— Ти втомилася від інакшого, чи не так? — каже він. — Я надто відрізняюся від решти. Твоя мама ще тоді це знала. Ти думаєш, що вирізнятися з натовпу — це так добре. Але поглянь на себе. Просто поглянь на себе. — Він дивиться на волосся медового кольору, на її шкіру, навіть блідішу, ніж вона мала б стати після місяця в закритому приміщенні. На очі кольору неба, які він так довго обожнював, спочатку на обличчі своєї дружини, потім — Лідії.

Те, чого він раніше не казав, на що ніколи раніше не натякав Мерилін, тепер легко виливається з нього.

— Ти ніколи не опинялася в кімнаті, де нема людей із таким виглядом, як у тебе. Люди ніколи не насміхалися з твого обличчя.

До тебе ніколи не ставились, як до чужинки. — Джеймс почувається так, ніби його страшенно нудить, і він притискає долоню до рота. — Ти уявлення не маєш, що це таке — бути інакшим. На секунду він стає молодим, самотнім і вразливим, як той зніяковілий хлопець, якого вона зустріла колись давно, і половина Мерилін хоче обійняти його. Друга її половина хоче відгамселити його кулаками. Вона гризе губу, й дві половини б’ються в ній.

— На другому курсі, у лабораторії, хлопці взяли за звичку плазувати переді мною і намагатися підняти мені спідницю, — нарешті говорить вона. — Одного разу вони прийшли раніше й надзюрили в усі мої мензурки. Коли я поскаржилася на це, професор обійняв мене за плечі й сказав... — Спогад застряє в горлі, мов наріст на дереві: «Не переймайся цим, сонечку. Життя надто коротке, а ти надто вродлива». Знаєш що? Мені було байдуже. Я знала, чого хотіла. Я хотіла бути лікарем. — Вона зиркнула на Джеймса, ніби він із нею сперечався. — Тоді, на щастя, я схаменулася. Перестала намагатися вирізнитися. Зробила те, що робили всі інші дівчата. Вийшла заміж. Я все те покинула. — Її язик вкривається грубим шаром гіркоти. — Робила те, що роблять усі інші. Цього ти вимагав від Лідії все її життя. Знайти друзів. Вписатися кудись. Але я не хотіла, щоб вона була, як усі. — Очі жінки спалахують. — Я хотіла, щоб вона була винятковою.

На сходах Ханна затримує подих, боїться поворухнути бодай кінчиком пальця. Може, якщо вона взагалі не рухатиметься, батьки замовкнуть. Вона зможе зробити так, щоб світ не рухався, і все буде гаразд.

— Ну, тепер можеш одружитися з отією, — каже Мерилін. — Здається, вона серйозна. Ти знаєш, про що я. — Вона піднімає ліву руку, на якій блякло виблискує обручка. — Такі, як вона, хочуть повний пакет. Ляльковий будинок за