Дим - Володимир Худенко
– Брешеш! – зупинила його Лара, і сама щось згадуючи. – А в Москве у меня?..
– А!.. – Антон закивав головою.
– Мы большой компанией ходили как-то вечером… Господи, куда же? Вот убей не помню.
– Справді, ходили.
– Боже, как ты тогда надрался! – Лара докірливо хитнула головою і болісно скривилась.
– Та не нагадуй…
– Ну правда же!
– Та ну не я ж один!
– Да, все тогда хороши были… – вона засміялась і, спинивши машину коло обочини, розвернулась до Іри. – Там… дурацкая получилась ситуация.
– Я знаю, – всміхнулась вона. – Розказували, – і кивнула на Антона.
– А что? – оживилась Юля. – Что там случилась?
– А тебя разве с нами не было тогда? – спитала Лара.
– Что-то не припоминаю.
– Вона, мабуть, ще в Ленінграді тоді жила, – мовив Антон, усміхаючись спогадам.
– Да этот красавец подрался с какими-то бандитами, – кивнула Лара на брата.
– Да? – вирячилась Юля. – Серьезно?
– Ну.
– Скажи, що ще ти не помагала! – пирхнув Антон.
– Ну а що мені лишалось робити? – смішно огризнулась на нього сестра. – И главное – на второй день ничего не помнил уже!
– Та я і в той день не сказати б… – здвигнув він плечима винувато і повернувся до Іри. – Знаю з її слів, – кивнув на Лару. – Мо’ й не правда, підсміюється лише?
– И бровь тебе рассекли тоже понарошку, кикбоксер? – примхливо кинула Лара.
Він підморгнув Ірі й тицьнув на Лару пальцем:
– Либонь, сама вклепала, а тепер знущається.
– Вклепати б… – Лара зціпила зуби, жартівливо ляснула його долонею по лобу і мило поворушила йому чуприну за тим. – По оцій нахабній пиці!.. Так, куди їдемо?
Врешті, не зважаючи на жваві заперечення Юлі та навіть щось на кшталт легкої істерики, Лара підрулила до невеличкого літнього кафе, вірніше – просто кафе з невеличкою терасою, пластмасовими столиками та такими ж стільчиками під різнокольоровими зонтиками з логотипами імпортних газованих напоїв. А саме кафе при цьому називалось «Самовар», так ото і називалось.
Вони вельми ситно поїли – замовили собі по мисці наваристого яєчного супчику, пельменів та випили по чашці кави з заварними тістечками. Юля трошки вспокоїлась і задумливо пихкала тепер сигаретою тут же за столиком. Лара, допиваючи каву, тицяла по клавішах мобільного. Піднесла до вуха, послухала, потому знов почала тицяти.
– Позвони мне, позвони,
Позвони мне, ради Бога-а!..
– фальшиво проспівала Юля, смішно витягнувши губки.
– Юлька… убью! – огризнулась Лара, не відриваючись від екранчика. – Ребят… – протягла вона дещо неуважно і підняла очі. – Давайте съездим к нам на квартиру, ненадолго.
– На хрена? – спиталась Юля.
– Телефон садится.
– А зарядка…
– В Талашкино осталась.
– Растяпа!
– Помолчи.
Вони й поїхали до тітки Жені на квартиру. То була двушка в панельній брежнєвці – дев’ятиповерхівці майже в центрі. Там вони взагалі-то й жили, а іншу квартиру в спальному районі, здається, здавали. Нині квартира пустувала, вони оставили машину під під’їздом, поставивши на сигналізацію, та піднялись ліфтом на сьомий поверх.
Одчинивши двері ключем, Лара тут же кинулась шукати по шухлядах зарядний пристрій, Юля двинула на балкон, а Антон з Іриною неспішно проходжувались по кімнатах, знічев’я оглядаючи житло. Антон пам’ятав квартиру непогано, а от Ірина позирала з цікавістю – вона була тут, здається, лише раз, та й то мимохідь.
У принципі – квартира як квартира, без новомодних ремонтів, шпалери такі ж вицвілі, як і в Талашкіно, меблі також старенькі, в коридорі – здоровенна облізла шафа на всю стіну, котрій було бозна й скільки років, туди вішали одежу; в більшій кімнаті – два серванти, забиті між тим не посудом, а Лариними книжками; книжки громадились і зверху на них, і під ними в неакуратних стосах.
– Як ти думаєш, скільки вона всього за життя прочитала книжок? – спитала Іра, усміхнувшись.
– Не знаю, – крутнув головою Антон, – мабуть, мільйони.
– Вона так швидко читає!.. – мовила Ірина пошепки, нахилившись до Антона. – Того разу, як були, ходили на пікнік, пам’ятаєш?
Антон кивнув, і собі всміхаючись.
– Вона взяла книжку. Отаку товстелезну! Я дивилась – не по-нашому… І поки ми там сиділи, прочитала її всю! Ще й з нами балакала. Як можна?
Антон, усміхаючись, знизав плечима.
Сама Лара в цей час щось вовтузилась на кухні – видно, з тим телефоном, її сорочина раз за разом мелькала в дверях. Вони пройшли в меншу кімнату – тут жила сама Лара, бувши підлітком. У цій кімнаті шпалери були трошки новіші, але розкладний диван так само обдертий і зачовганий, над диваном звичайний килим, а просто поверх нього висіли дві картини: одна меншенька, майже в кутку, чорно-біла, намальована либонь що олівцем, але якось дуже детально – наче фотографія. На ній була зображена сама Лара, по плечі, в півоберта, у в’язаному светрі з розрізом, із розпущеним волоссям; трошки закудлані пасма обрамляли лице, а погляд її був відсторонений, печальний, вона дивилась кудись убік, відкинувшись назад, немов задумавшись, а над її лівим плечем нависав… голомозий людський череп, вірніше, людський скелет, також по плечі, зі скрипкою та смичком у кістлявих руках; скелет немовби вигравав на скрипці і все хилився, хилився до Лариного плеча.
– А боже, це що за жахіття? – зойкнула Іра.
– Портрет со смертью, играющей на скрипке, – пролунав у кімнаті веселий Ларисин голос.
Вони обернулись і вгледіли її – вона стояла в дверях кімнати, обіпершись об косяк, схрестивши ноги і склавши руки на грудях, її світло-руда, трохи розтріпана огненна коса спадала з плеча на вишиті по рукавах чорно-червоні ружі. Лара безтурботно всміхалася.
– Ти не бачила хіба?
– Ні, – Іра крутнула головою і трошки злякано зирнула на ту картину.
– А, ну да, – Лара кивнула, ще ширше всміхнувшись. – Маман ее не любит и бурчит, если я вешаю… – вона дзвінко засміялась. – А мне нравится.
– Жах який! – здригнулась Ірина.
– Чого?
– Не знаю… Бррр, смерть!
Лара знов дзвінко
