Дим - Володимир Худенко

– Іди сюди, – підізвала вона Іру.

– Що це? – всміхнулась та, ставши коло неї.

– Несуть тобі три царіє со дари… – знов лукаво всміхнулась Лариса і витягла з коробочки форму з пінопласту, там лежав… мобільний телефон. Невеликий, з такою наче антенкою і зеленуватим екранчиком.

– В общем, потом разберемся вместе. Держи, скажем… с днем рождения тебя! – Лара засміялась.

– Ларо!.. – буркнув Антон, але сестра тут же його зупинила, виставивши до нього розчепірену руку.

– Замовчи! – гримнула вона так, що наче аж її акцент кудись дівся. – Це Ірі подарунок, а не тобі, отож помовч!

Антон, примиряючись, виставив руки.

– И вообще, да сколько это может продолжаться – не дозвонишься к ним никогда… О времени звонка договариваешься заранее, будто за границу.

– Они и есть заграница, – засміялась Юля.

– Я не о том… В общем, вы поняли? Так будет гораздо удобней, и вообще…

– Та він у нас і не ловитиме, мабуть, – звеселів уже й Антон.

– Там посмотрим, – махнула рукою Лара.

Врешті вони швидко зібрались і, зачинивши будинок, посідали в машину. Лара, як і тоді, за кермом, Юля коло неї, Антон з Іриною позаду. Як виїжджали, правда, з провулку, то їх перепинив отой Юлин Олег – він вийшов із двору Токаревих заспаний, у майці баскетбольного клубу «Chicago Bulls» та широких шортах, сам досить огрядний, хоча й не пузатий, рослий такий, коротко стрижений блондин. Він, тяжко ворочаючи язиком, перездоровкався зо всіма, а Антону навіть простягнув розчепірену п’ятірню у вікно, так що тому довелося перехилятись через Ірину, аби її потиснути. Потому він, обпершись об машину, довго й нудно став пояснювати Юлі, яку саме бритву вона має купити йому в Смоленську бо, мовляв, таким, як старий Токарев, він вовік не брився й не буде. Врешті Юлі набридло його просторікування, і вона запропонувала йому їхати самому або сходити в тутешній магазин, але той наодріз відмовився їхати, а на слові про магазин лишень болюче скривився. Після цього Юлі прийшла в голову раптова думка про те, що кавалер має намір знов набратись із її отцем, поки вони їздитимуть, і вона цю думку тут же озвучила всім присутнім на підвищених тонах і неабияк завзято жестикулюючи. Той віднікувався, а Юля почала просто-таки верещати на всю вулицю, що як він буде споювати батька, то вона його негайно вижене одвідси в самій оцій майці та шортах, і хай він не здумає, і все таке інше… У цій частині розмови кавалер трошки оживився і став повідати Юлі, що вона його постійно обмовляє і звинувачує бозна в чому, от і з місяць тому…

Протягом усієї цієї захоплюючої розмови Лара так і сиділа за кермом, не заглушаючи двигуна. Спочатку вона, тактовно повернувши голову до вікна, немов ото знічев’я розглядала свою клумбу, потім повернулась і випрямилась – дивилась просто перед собою на безлюдну дорогу через селище. Антон бачив у скло заднього огляду її непорушні, наче аж заледенілі оченята. Її коса трошки розтріпалась, вона була в тій же одежі, тій же подарованій ними сорочині, така ж красива. Потім якось, Антон і не побачив коли, вона склала руки на кермі і опустила на них чоло, так і сиділа, напівлежала, немов дрімаючи. Коли ж розмова між Юлею та кавалером дійшла до якихось надважливих подій місячної давності, Лара різко підвела голову і коротко просигналила розмашистим ударом руки.

– Да короче, сколько можно болтать? – гримнула вона на них. – Поехали уже!

І різким рухом перемкнула передачу.

Юля замахала на Олега руками, а той, навіть як вони від’їжджали, усе продовжував пояснювати їй, яку саме бритву вона має привезти йому зі Смоленська.

Словом, вони, проїхавши селищем ДРСУ-1, звернули на трасу федерального значення Брянськ-Смоленськ, акуратно в зазначеному місці оминули розділову смугу і, обігнавши чергове маршрутне таксі, покотились по тій трасі. Антон позирав у вікно на придорожні пейзажі, намагаючись згадати хоч щось, і не згадував, немов видів те все в перший раз. Осьо придорожні магазини з яскравими вивісками, то один, то інший, а між ними подекуди пустирі з сухими травами, то якийсь сосновий бір, то миршава лісосмуга. Осьде показалась наче вуличка якогось села, яскраво-червона заправка «Лукойл», а ось уже потяглася промзона, індустріальні передмістя. Погода знов стояла прекрасна – розвиднилось, хмар майже не було, чисте тобі літо. Сонце хилилось до горизонту, але світило ясно, ще навіть пригрівало через скло, лише проміння було ламким, мерехтливим, осіннім.

Лара з Юлею жваво перемовлялись, причому обидві були дещо знервовані, Лара раз од разу піднімала одну, а то й обидві руки од керма і завзято, гаряче потрясала ними.

– Да почем я знаю, Юль, говорила ты или не говорила? Слушай, мать, ты меня уже достала вот этим – сойдутся только вдвоем, и бу-бу-бу, бу-бу-бу, такие нудные, просто слов нет… Так хотя бы б меня не втягивали в свои дрязги!

– Знаешь… – Юля виставила перед собою долоні і нахмурилась. – Я давно замечаю уже, что ты его постоянно выгораживаешь.

– Что-о-о?

– Не отпирайся.

– О господи… – Лара підняла обидві руки високо над головою, і широкі рукава з ружами сповзли трошки вниз. – А боже мій світе правий! – благально видихнула вона, і Антон приснув на задньому сидінні.

– «Чего ты прицепилась к Олежке, чего ты взъелась на него?» – кто говорил? Он тебе Олежка, а я дура, да?

– Рррр!.. – прогарчала Лариса, знов на хвилю одірвавши обидві руки од керма і обхопивши ними голову. – Невыносимо.

– Еще подруга называется… – нахмурилась Юля. – Тебе кто дороже – я или он?

– Что ты несешь?

– А че? – огризнулась Юля так печально, немов ось-ось заплаче.

– Господи, Юль… я тебя прибью когда-нибудь, чесслово.

– Не получится, – раптом усміхнулась Юля. – Я тебя поборю.

– Значит, я киллера найму.

– Киллера?

– А то!

– Вот ты какая?

– Да-а…

Дівчата вже сміялись, і Антон, і собі всміхнувшись, нахилився до Лари, взявшись рукою за її сидіння, і пробурчав їй:

– Не патякай за кермом.

– Да! – одрізала Юля, тицьнувши в Лару пальцем.

Лара сміялась, стиснувши губи, і якось винувато позирала на Антона через скло заднього огляду. Тоді приклала пальці правої руки до чола і одчеканила:

– Слухаюсь, товаришу старшина!

Антон на те лиш розсміявся і, махнувши рукою, одкинувся назад.

Ірина й собі, сміючись, вляглась йому на плече.

Так вони й в’їхали в місто-герой Смоленськ.

* * *

Трошки покружляли містом, вирішуючи, де б його поїсти. Юля наполегливо пропонувала якийсь там одній їй відомий ресторан, стверджуючи, що не бажає вечеряти