Ім'я рози - Умберто Еко
Він говорив, повернувшись обличчям до нави. Хвиля світла, що проникала зверху, мов знамення особливого благовоління денного світила, освітлювала йому обличчя й руки, які він підняв хрестом у пориві екстазу. «Уся твар, — мовив він, — видима й невидима, є світло, що його привів до буття родитель всіх світел. Ця слонова кістка, цей онікс, і вся ця кам'яна споруда навколо нас — то світло, я ж бо відчуваю, що вони благі й прегарні, що існують вони за власними правилами пропорції, що видом і кшталтом своїм вони різняться від усіх інших видів і кшталтів, що визначає їх власне число, що не зраджують вони своєму порядкові, що шукають вони своє особливе місце відповідно до своєї ваги. А що коштовніша за своєю природою субстанція, на яку я дивлюся, то більше все це відкривається передо мною і пишніше сяє творче могуття Бога, і якщо до вознеслої причини, недоступної у своїй повноті, легше можна дістатись, виходячи з вознеслого наслідку, то наскільки краще мовить мені про божественну причину такий подиву гідний наслідок, як золото чи діамант, якщо про неї мені спроможні говорити навіть екскременти й комашня! Коли в самоцвітах цих мені являється видіння світу вишнього, душа моя плаче зворушено і радісно, та не з мирського марнославства чи жадоби до багатства, а з пречистої любові до нічим не спричиненої першопричини».
«Кращого богослов'я годі й шукати», — мовив Вільям з глибоким смиренням, а я подумав, що він вжив оту підступну фігуру думки, котру ритори звуть іронією; одначе її зазвичай вживають з належною pronunciatio[128], яка підкреслює і виправдовує її вжиток; та цього Вільям не робив ніколи. Тому настоятель, більше звиклий до фігур мови, сприйняв Вільямові слова дослівно, далі перебуваючи в полоні свого містичного екстазу: «Це матеріальне богоявлення — щонайпряміший зі шляхів, які дають нам торкнутися Всевишнього».
Вільям увічливо кашлянув і мовив: «У-гм… е-гм…» То був знак, що він хоче змінити тему розмови. Йому вдалось це без труднощів, бо звичаєм його було — і, мислю собі, це типовий звичай людей з його сторін — розпочинати кожну розмову довгим попереднім кректанням, немов йому коштувало великого розумового зусилля задовільно викласти свою думку. А насправді, і в цім я вже переконався, що більше він кректав, готуючись заговорити, то більше був упевнений в слушності думки, яку мав висловити.
«У-гм… е-гм… — сказав, отже, Вільям. — Може, варто б нам обговорити зустріч і дискусію про убогість…»
«Про убогість… — повторив настоятель, далі у полоні своїх думок, немов несила йому було спуститися з того чудового закутка вселенної, куди занесли його самоцвіти — Справді, зустріч…»
І вони почали напружену розмову про те, що я почасти вже знав, а почасти зумів утямити, прислухаючись до їхньої бесіди. Мова була, як я вже сказав ще на початку цього незрадливого мого літопису, про подвійний спір, де, з одного боку, імператор протистояв Папі, а з другого — Папа протистояв францисканцям, які на Перуджійській капітулі, нехай багато років опісля, та все ж підтвердили тези спіритуалів про убогість Христа; і про те, що францисканці стали на бік імперії, а трикутник протистоянь і союзів тепер вже обернувся квадратом, бо в клубок цей вплутались ще й абати чину святого Бенедикта, що для мене було геть незрозумілим.
Мені й досі невтямки, чому бенедиктинські абати дали захисток і притулок францисканцям-спіритуалам ще до того, як їх власний орден розділив до певної міри їхні погляди. Бо якщо спіритуали проповідували відмову від усіх земних дібр, старші мого ордену ішли шляхом не менш чеснотливим, одначе цілковито протилежним — і найвиразніше підтвердження цьому я бачив того ж таки дня. Але гадаю, що абати мислили собі, що надмірна влада Папи означає надмірну владу єпископів і міст, а тимчасом чин мій впродовж століть ревно боронив свою могутність саме від зазіхань світського кліру та купців-міщан, претендуючи на гідність прямого посередника між небом та землею і дорадника монархів.
Я не раз разів чув твердження, за яким Божий народ ділиться на пастирів (себто кліриків), собак (себто воїнів) та овець, себто поспільство. Та перегодом я зрозумів, що твердження це можна трактувати різними способами. Бенедиктинці часто говорили не так про три стани, як про дві великі царини, одна з них стосувалася порядкування земними речами, а друга — порядкування речами небесними. Поділ на клір, мирських володарів і поспільство мав силу щодо речей земних, одначе над цією троякою цариною височів ordo monachorum[129], прямий посередник між Божим народом і небом. Монахи не мали нічого спільного з мирськими пастирями, до яких належали священики та єпископи, ці зіпсуті неуки, готові служити інтересам міст, де вівцями були вже не добрі і вірні селяни, а купці і ремісники. Бенедиктинський чин не мав нічого проти того, щоб оруду над посполитими довірити світським клірикам, аби лиш право остаточно вирішувати про характер цих стосунків належала монахам, і в цьому вони, прямо спілкуючись з джерелом всякої небесної влади, так само прямо спілкувалися з джерелом всякої земної влади, себто імперією. Оце тому, мислю собі, немало абатів-бенедиктинців, щоб відновити гідність імперії супроти міських управ (єпископів у спілці з купцями), погоджувалися навіть захищати францисканців-спіритуалів: їхніх ідей вони не поділяли, але їхня присутність була для них зручна, адже давала імперії непогані аргументи проти всемогуття Папи. Тому й Аббон, подумав собі я, погодився на співпрацю з Вільямом, цісарським посланцем, ставши посередником між францисканським чином і папським престолом. Адже попри бурхливі сутички, які сильно наражали на небезпеку церковну єдність, Михаїл з Чезени, якого Папа Йоан вже не раз викликав до Авіньйону, нарешті згодився прийняти запрошення, бо не хотів, щоб орден його остаточно зітнувся з понтифіком. Як генерал францисканців, він хотів водночас домогтися перемоги їх позиції і дістати папську згоду, адже він, зрештою, відчував, що без цієї згоди не зможе довго очолювати орден.
Але багато хто остерігав його, що папа чекає на нього у Франції, щоб заманити у пастку, звинуватити в єресі і віддати під суд. Тому йому радили, що перед візитом до Авіньйону варто влаштувати перемовини. Марсилію спала на гадку ще краща ідея: разом з Михаїлом послати ще й імперського легата, який би представив Папі позицію прибічників імператора. Не так для того, щоб переконати старого Кагорця, як для того, щоб посилити позицію
