Ім'я рози - Умберто Еко
Ченці навколо засміялися, а Хорхе розлютився: «Ви мені втягуєте оцих братів у дурнуваті забави. Я знаю, що францисканці звикли здобувати собі прихильність поспільства подібними дурницями, але про ці забави я скажу вам словами одного вірша, почутого від когось з ваших проповідників: turn podex carmen extulit horridulum[127]».
Сказано це було дещо зарізко. Вільям поводив себе зухвало, але тепер Хорхе звинувачував його в тому, що слова його погано пахнуть. Я замислився, чи сувора ця відповідь не означає, що старець велить нам покинути скрипторій. Та Вільям, ще недавно такий войовничий, зробився напрочуд смиренним.
«Прошу прощення, всечесний Хорхе, — мовив він. — Мої вуста зрадили мої думки, я не хотів бути нешанобливим до вас. Мабуть, те, що ви кажете, правда, а я помилявся».
Супроти цього вишуканого чину покори Хорхе лиш крекнув, що могло означати як задоволення, так і прощення, і йому нічого іншого не залишалося, як вернутися на своє місце, та й ченці, які під час дискусії поступово підходили до нас, знов повернулися до своїх робочих столів. Вільям знову став навколішки перед Венанцієвим столом і почав нишпорити між паперами. Своєю покірливою відповіддю Вільям здобув собі кілька секунд спокою. І те, що він побачив протягом цих кількох секунд, подвигнуло його на пошуки у наступну ніч.
То тривало дійсно кілька секунд. Бо одразу ж до нього підступив Бенцій, вдаючи, буцім забув свій стилос на столі, коли був підійшов, прислухаючись до розмови з Хорхе, шепнув Вільямові, що йому терміново треба з ним поговорити, і призначив йому зустріч за лазнею. Вільям, мовляв, має вийти першим, а він його невдовзі наздожене.
Вільям вагався якусь мить, тоді покликав Малахію, який з-за свого стола біля каталога слідкував за всім, що діялося навколо, і попрохав його, щоб той, зважаючи на мандат, одержаний від настоятеля (він наголосив на цім своїм привілеї), поставив когось сторожити стіл Венанція, бо для розслідування конче потрібно, щоб ніхто до нього не наближався впродовж цілого дня, аж поки Вільям не вернеться. Він сказав це голосно, таким чином не лише зобов'язуючи Малахію наглядати за монахами, але й монахів наглядати за Малахією. Бібліотекар не міг не погодитися, і ми з Вільямом вийшли.
Поки ми йшли через город, прямуючи до лазні, розташованої позаду лічниці, Вільям зауважив:
«Схоже, багатьом не до шмиги, що до рук мені потрапить щось, що лежить на Венанцієвому столі або під ним».
«І що ж це таке?»
«Мені здається, що цього не знає навіть той, кому це не до шмиги».
«Отже, Бенцієві нічого нам сказати, він тільки нас хоче виманити зі скрипторію?»
«Це ми зараз дізнаємось», — мовив Вільям. Невдовзі Бенцій і справді наздогнав нас.
Другого дня ЧАС ШОСТИЙ,
де Бенцій повідає дивну історію, яка з 'ясовує деякі неподобні речі з життя обителі
Бенцієва оповідь була дещо плутаною. Схоже було, що він і справді хотів лише виманити нас зі скрипторію, але, мабуть, не зумівши вигадати правдоподібної причини, він виклав нам таки дещо з того, що знав.
Він сказав, що зранку дещо недомовив, але тепер, після зрілого розмислу, вирішив, що Вільям повинен знати всю правду. Під час тієї легендарної бесіди про сміх Беренґарій згадав про «finis Africae». Що ж це таке? Бібліотека повна тайнощів, і там чимало книжок, яких монахам ніколи не видавали. Бенція вразили слова Вільяма про раціональний аналіз тверджень. Він заявив, що вчений монах, на його думку, має право знайомитися зі всім тим, що зберігається в бібліотеці, і виголосив полум'яні слова проти собору в Суассоні, який осудив Абеляра, і поки він говорив, ми усвідомили, що цього ще молодого шанувальника риторики трусить порив до незалежності, і він з трудом зносить пута, які монастирська дисципліна накладає на допитливість його розуму. Я завжди вважав, що до цієї допитливості ставитися слід з підозрою, але моєму учителеві, ясна річ, ця постава була до вподоби, і я помітив, що він симпатизує Бенцієві і довіряє його словам. Одне слово, Бенцій сказав нам, що не знає, про які секрети розмовляли Адельм, Венанцій та Беренґарій, але він не мав би нічого проти, якби завдяки цій сумній історії хоч трохи змінилися порядки в бібліотеці, і він сподівається, що мій учитель, куди б не завела його нитка розслідування, зуміє домогтися, щоб настоятель послабив дещо інтелектуальну дисципліну, яка тяжить над такими ченцями, як він. Адже ми прибули з такої далечі, додав він, саме для того, щоб живити свій розум дивами, схованими у просторих нутрощах бібліотеки.
Гадаю, Бенцій щиро сподівався від розслідування того, про що говорив. Одначе водночас, мабуть, як і припускав Вільям, його пекла таки цікавість: він хотів першим понишпорити у Венанцієвому столі, і тому, щоб відвести нас подалі від нього, він готовий був дати взамін інші відомості. І ось що він нам повів.
Багато хто з монахів знав, що Беренґарія пожирала нездорова пристрасть до Адельма, та сама пристрасть, скверну якої гнів Божий скарав у Содомі та Гоморрі. Так висловився Бенцій, можливо, з огляду на мій юний вік. Але той, чиє отроцтво проминуло в монастирі, хоч сам зберігши цноту, не раз чував про ці пристрасті, а іноді й сам був змушений стерегтися від підступів тих, хто був у їхній владі. Навіть я, бувши ще зовсім юним ченчиком, одержував від одного літнього монаха з Мелька цидулки з віршами, які миряни зазвичай присвячують жінкам. Чернечі обітниці тримають нас далеко від тієї клоаки пороків, жіночого тіла, але часто надто близько підводять нас до інших хиб. Зрештою, чи можу я приховати від самого себе, що навіть нині мої старі літа не в змозі вповні захистити мене від підступів біса полуденного, коли погляд мій затримується, бувало, на безбородому, по-дівочому чистому і свіжому обличчі якогось новіція на хорах?
Цим я зовсім не бажаю поставити під сумнів свій вибір на користь монашого життя, а лиш хочу пояснити заблуд багатьох з тих, кому свята
