Вовк-тотем - Цзян Жун
— З попереднього досвіду відомо, що після завершення великих битв основні свої сили вовки відтягують назад, оскільки вони знають, що люди в цей момент обов'язково прийдуть помститися. Тож можна припустити, що вовчі зграї нині неподалік від кордону, і як тільки вони помітять якісь ознаки руху на пасовищі, вони миттю перетнуть кордон і стануть недосяжними. Тож атаку не можна тепер розпочинати, слід зачекати кілька днів, поки до кінця перетравиться конятина у вовчих шлунках і сірі згадають про залишки мороженого м’яса в болоті. Байбаки й пацюки ще не вийшли з нір, тож їсти вовкам нічого, тому вони неодмінно ризикнуть прорватися до конятини.
Біліґ схвально закивав головою й сказав:
— Я візьму людей, ми підемо до болота й розставимо більше капканів навколо мертвих коней, щоб спантеличити вовків — адже ватажок, коли побачить нові капкани, вирішить, що люди перейшли в оборону й не збираються нападати. Раніше, коли на пасовищі йшли облавою на вовків, брали з собою велику зграю собак, однак спочатку слід прибрати всі капкани, розставлені в диких місцях, Щоб потім не жаліти собачих лап. Якщо цього разу розставити капкани до атаки, то це обов’язково спантеличить ватажка, яким би розумним він не був. А якщо декілька вовків потраплять у капкани, вся зграя просто знепритомніє — адже вони тільки здалеку зможуть спостерігати за конятиною, але не наважаться наблизитися з’їсти, проте й піти звідси пошкодують. У той момент їх і можна підловити — тихенько підійти й зненацька оточити. Переконаний, що таким чином ми вполюємо чимало вовків і навіть кілька ватажків сміймаємо!
Бао Шуньґуй спитав Біліґа:
— Я чув, що тутешні вовки-злодії такі хитрі, що обминають капкани й пастки з отрутою, а старі вовки й ватажки помічають колом отруйне м’ясо, щоб вовчиці й вовченята з’їли тільки те, що безпечне. А деякі ватажки можуть відшукувати капкани, мов міни, й знешкоджувати їх людям на зло. Це — правда?
— Не зовсім. Просто отрута, яку продають на заготівельному пункті, має такий сильний запах, що її й собака почує, а що вже про вовка казати?! Я, наприклад, сам ніколи отрутою не користувався — адже десь не догледиш і собаку можеш отруїти. Я більше користуюся капканами й знаю декілька хитрих способів їх установлювати, так що, крім вовків-духів, звичайні вовки їх ніколи не рознюхають.
У Бао Шуньґуя складалося враження, що Комітет пасовища перетворюється на військовий штаб, а збори з питань виробництва переходять у площину військових питань. Він бачив, що рішення вищого командування направити сюди головою пасовища Улзія — цього колишнього голову ескадрону — було абсолютно відповідним, та й він сам як військовий представник цілком уписався в тутешню ситуацію. Бао Шуньґуй постукав ручкою по кухлю для чаю й сказав:
— Гаразд! Так і зробимо!
На пасовищі було віддано суворий наказ: жодна людина без дозволу Комітету пасовища не повинна полювати на вовків у північних районах, особливо заборонялося стріляти у вовків із рушниць і лякати їх. Комітет пасовища готувався до великомасштабної облави і знищення вовків.
У різних загонах чабани почали відбирати коней, відгодовувати собак, налаштовувати свої аркани, гострити ножі, чистити рушниці й готувати патрони — усе відбувалося тихо й спокійно, ніби вони готувалися зранку приймати ягнят. Виглядало так, ніби вони зайняті звичною сезонною роботою — як буває під час зістригання вовни влітку, чи під час покосу трави в середині осені, чи коли ріжуть баранів на початку зими.
Уранці шар хмар закрив небо, низько нависнувши над віддаленими горами й зрізавши усі їхні верхівки, від чого Орхонський степ став очевидно рівнішим і ніби притиснутим. З неба посипалися лапаті сніжинки і закружляли в повітрі за легким безсилим вітерцем. Бляшані димарі на дахах юрт, ніби хворі на запалення легенів, важко, мов задихаючись, ще й іноді кахикаючи, викидали в повітря дим, і він осідав на гній та стару траву в таборі. Щось цього року за зимою тягнувся довгий хвіст, і було незрозуміло, коли ж це закінчиться й нарешті остаточно переможе тепло. Добре ще, що вівці не розтратили весь свій лій і мали ще його десь на півпальця, чого було достатньо, аби протриматися до приходу тепла, коли сніг розстане й виросте нова трава. Під снігом були й перші паростки трави, які вівці могли підривати своїми ратицями та їсти, щоб трохи втамувати голод.
Вівці принишкли, скупчившись під земляними стінами загону, й, ліниво ремиґаючи, не хотіли виходити. Три великих мисливських собаки, які охороняли двір і загін, гавкали всю ніч; це був найбільш голодний і холодний час, тож вони штовхалися, тремтячи, під входом до юрти. Коли Чень Чжень відчинив двері, мисливський собака Хуанхуан кинувся до нього, закинув свої передні лапи йому аж на плечі, почав облизувати йому підборіддя й щосили виляти хвостом — випрошуючи таким чином щось поїсти. Чень Чжень виніс собакам з юрти цілу миску маслаків, і вони за мить уже були обгризені, після чого три собаки вляглися на землю, затиснувши кожен свої маслаки між передніми лапами, й почали згризати їх збоку, хрумкаючи й поступово ковтаючи.
Чень Чжень також вибрав із миски з м’ясом у юрті кілька шматків баранини пожирніше й окремо віддав їх сучці на ім’я Еле. Вона, як і Хуанхуан, була з породи хінганських мисливських собак, мала видовжену морду, довге тіло, довгі ноги, тонку талію й коротку вовну, яка, втім, у неї була чорною й лискучою. Обидві собаки були відмінними мисливцями, мали високу швидкість і могли швидко розвертатися, могли як давити, так і кусати, і коли помічали об’єкт полювання, так збуджувалися, ніби під час тічки. Обидві собаки були майстрами полювання на лисиць, особливо Хуанхуан, якому батьки передали в спадок особливі мисливські вміння. Він не спокушувався на чари пухнастих хвостів, коли лиси ними розмахували, а відразу хапав ці хвости зубами, спричинюючи різке гальмування, а коли лисиця з усієї сили починала рватися вперед, він раптом розтискав щелепи й та перекидалася догори животом, відкриваючи свою життєво важливу шию, тоді