Моє сторіччя - Гюнтер Грасс

— А у нас, у Герне, вони таки стріляли…

— Але тільки в повітря…

— Ну не знаю, всі розбіглися…

— Від воріт шахти і через площу…

— Ні, пане раднику, ніяких військових, тільки поліція…

— Але ми все одно побігли…

— Треба забиратися звідси, — сказав я Антону…

Ще мій батько працював для однієї пароплавної компанії з Бремена — у Танжері, Касабланці та Марракеші; було це задовго до першої марокканської кризи. Цьому вічно зайнятому чоловікові псувала всі карти політика, а особливо канцлер Бюлов, який був при владі десь далеко. Я, його син, ледь стримував від банкрутства наш торговий дім, намагався якось дати раду з французькими та іспанськими конкурентами та без особливого натхнення провадив повсякденні комерційні оборудки із шафраном, фігами, фініками та кокосовими горіхами. За будь-якої нагоди я радо тікав із контори до чайної, або й просто тинявся задля розваги по базарах, і не сприймав серйозно розмови про кризу, які постійно велися вдома та в клубі. Так само я спостерігав і за спонтанним візитом кайзера до султана, спостерігав на відстані й ніби крізь іронічний монокль, хоча Абд Аль Азіз як ніхто вмів правильно реагувати навіть на незапланований офіційний візит: він перетворював його на захопливу виставу, оточував високого гостя колоритними лейб-гвардійцями та англійськими спецагентами, однак потай дбав і про те, щоб не втратити дружбу та протекторат Франції.

Прибуття кайзера було імпозантним навіть попри неприємний епізод під час висадки, над яким чимало іронізували, адже баркас разом із сувереном мало не перекинувся. Кайзер в’їхав до Танжера на позиченому жеребці, впевнено тримаючись у сідлі, хоча кінь поводився досить нервово. Вдалося викликати навіть радісні крики натовпу. А його шолом, який пускав сонячні зайчики, всі захоплено розглядали вже за власним бажанням.

Згодом у чайних та клубах ходили по руках карикатури, на яких прикрашений орлом шолом, без чітко виражених рис обличчя під ним, вів жвавий діалог із величними вусами цісаря. До того ж митцеві вдалося — ні, ні, цим негідником був не я, а художник, якого я знав ще з Бремена і який походив із мистецької публіки Ворпсведе[4], — отож, він примудрився так намалювати головний убір і закручені вуса цісаря на тлі марокканських «куліс», що бані мечетей та їхні мінарети чудово доповнювали вістря та заокруглення щедро прикрашеного шолома.

Окрім стривожених депеш, цей демонстративний виступ нічого не дав. Поки його величність виголошував натхненні промови, Франція з Англією домовилися й вирішили долю Єгипту та Марокко. Особисто мені все це й раніше здавалося сміховинним. І таким же несерйозним здалося мені через шість років прибуття нашого озброєного гарматами корабля «Пантера» до Агадира. Ясна річ, це спровокувало театральні грім та блискавку. Але в пам’яті збереглося лише враження від шолома кайзера, який ефектно поблискував на сонці. Місцеві майстри старанно скопіювали його й виставили на продаж на кожному базарі. І мініатюрні, і велетенські прусські шоломи пікельгаубе — як сувеніри, так і для практичного використання — в ролі плювальниць, — можна було придбати на базарах Танжера і Марракеша ще довго, у кожному разі довше, ніж протримався тут наш експорт-імпорт; особисто я ще досі користуюся таким шоломом, вістря якого встромлене в ящик із піском.

Але в мого батька, що мав здатність бачити майбутнє в чорних фарбах, і то не лише в комерційних справах, а й щодо власного сина — він не зовсім безпідставно називав його непутящим, — тож у мого батька найсмішніші мої витівки викликали не скорочення м’яза, який відповідає за усмішку, а ставали черговим приводом стурбовано вигукнути, і не тільки за столом: «Нас оточують! Британці й французи об’єдналися з росіянами і оточують нас!» А іноді він заспокоював нас продовженням фрази: «Хоча наш кайзер уміє махати шаблею, але справжню політику роблять інші».

Мене називають капітаном Сіріусом. А вигадав мене сер на ім’я Артур Конан Дойл, всесвітньо відомий автор історій про Шерлока Холмса, в яких до криміналістики застосовується суворий науковий підхід. А ніби між іншим письменник намагався попередити острівну Англію про небезпеку, опублікувавши через вісім років після того, як наш перший вартий уваги підводний човен був спущений на воду, оповідання під назвою «Danger!» («Небезпека!»), яке 1915 року, коли війна вже йшла повним ходом, вийшло в німецькому перекладі під назвою «Війна підводних човнів, або Як капітан Сіріус поставив на коліна Англію»; до кінця війни оповідання перевидавали вісімнадцять разів, але потім, на жаль, забули.

У цій далекоглядній книжечці мені в ролі капітана Сіріуса вдалося переконати короля Норландії, під якою автор мав на увазі наш рейх, у тому, що існує хоча й ризикована, але цілком реальна можливість за допомогою лише вісьмох підводних човнів — бо більше у нас не було — відрізати Англію від