Ключі Марії - Андрій Юрійович Курков

Миттєва заздрість до невідомих попередників прийшла несподівано, але дуже швидко покинула його думки. Бо пальці знову на щось наштовхнулися. Двома руками Бісмарк узявся поглиблювати ґрунт навколо знайденого предмета, схожого на руків’я меча, вертикально загнаного в землю. Він знову спробував потягнути знахідку на себе, але вона чинила опір. Тягнути сильніше Бісмарк не хотів, знаючи, якою крихкою буває сталь, що пролежала в землі сотні років. Він акуратно розширив лопаткою зону розкопки навколо знахідки. І знову відклав лопатку і продовжив руками. Знову спробував похитнути руків’я. Здалося, що зрушилось. Обережно Бісмарк витягнув із землі чорний довгий предмет, який міг виявитися і простою гілкою, і верхньою частиною якоїсь ритуальної патериці. Спробував очистити його від землі і глини, але й тут Бісмарка чекала невдача. Відклавши знахідку на траву, він продовжив скородити дно ями руками, додаючи до купки кісток покійника усе нові й нові. Не минуло й п’яти хвилин, як до рук Бісмарка потрапила підозріло важка грудка глини, що, вочевидь, приховувала в собі щось цікаве.

А годинник показував за чверть п’яту. Небо починало ясніти. Ледь-ледь, але все ж помітно для людини, що не спала всю ніч.

Грудка опустилася в кишеню до персня. Викопані кістки Олег акуратно опустив у куток ями, потім вже доволі поспішно зсипав ґрунт назад і накрив потривожену могилу квадратами дерну з підсохлою травою.

Спочатку йому здалося, що будь-який турист, який піде алеєю до собору, зверне на це місце увагу, помітить, що тут копали. І до закінчення своєї зміни Бісмарк жив з оцим страхом. Проте, вже здавши зміну о восьмій ранку, він навмисне пройшовся до зачинених головних воріт і уважно подивився звідти на місце своїх нічних розкопок. При яскравому ранковому світлі визначити, де викопували яму, він не зміг. І, заспокоївшись, рушив до бічного службового входу, поправляючи торбину, що висіла на плечі і ховала в собі його нічні знахідки.

Розділ 4

«Хроніка лицаря Ольгерда...» Битва під Шайзаром

«Тепер наші завалили рів хмизом та очеретом, потім перетягнули через рів три вежі і поставили їх біля самих стін. Лучники, ховаючись за заборолами, сіяли смерть в рядах сарацинів. На Оливній горі було встановлено дзеркала, якими передавалися сигнали, щоб одночасно починати штурм з різних місць. Опівдні в п’ятницю 15-го вежа, на якій перебував Готфрід, вистрілюючи з арбалета одну за одною стріли, нарешті наблизилася впритул до стіни. Франки перекинули на край муру містки, і два лицарі-брати першими сплигнули на неї, за ними зіскочив Готфрід. Всі троє потім присягалися, що своїми очима бачили, як поряд з ними б’ється покійний єпископ Адемар. Він знову створив диво, бо підказав нашим, як відчинити зсередини Дамаські ворота, в які миттю увірвався Танкред зі своїми нормандцями і кинувся в атаку вузькими вуличками Єрусалима. Разом з Танкредом побігли й ми, рубаючи ворога без жалю і слабини.

З півдня, від гори Сіон, наступав Раймунд Тулузький і небавом загнав намісника сарацинів разом із вояками в Цитадель і змусив здатися в обмін на обіцянку зберегти життя йому та його людям. Тим часом решта захисників побігли на Храмову гору, рятуючись від Танкреда. Сарацини затраснули браму на Храмовій горі і спробували боронитися, але воїни Танкреда пробилися на священний храмовий майданчик, забитий натовпом простолюду.

Не знаю, чи то голод і спрага, чи спека і ті висушливі вітри перетворили нас на безжальні вичади пекла, бо бійня тривала кілька годин. Франки, ґенуезці, нормандці, фламандці і ми, грішні русини, наче збожеволіли від люті і вбивали всіх, хто лиш трапився під руку, відрубуючи голови, руки, ноги, навіть ті руки, що прохали милосердя. Кров ворогів нас п’янила, ми купалися в крові, рубаючи не тільки захисників, але й простолюд, не минаючи ні жінок, ні дітей, вириваючи немовлят з рук матерів і розбиваючи їх об мури. Все тут лягало трупом, а ми ковзали в тій крові, часом падали, та миттю зривалися й продовжували свої жнива.

Дехто так захопився, що не вбивав одразу, а обтинав нещасних, мов дерева, по частинах, хтось розпалив велике багаття, підливши до нього чорної смоли, і в те багаття почали живцем кидати людей, а за ними й мертві тіла.

— Навіщо їх палять? — запитав я в одного лицаря, а той пояснив:

— Мета тут очевидна: багато хто з них ковтав золоті монети. Коли трупи згорять, золото можна буде легко добути. Це далебі зручніше, аніж розпорювати животи. Хіба ні? — І розсміявся, додавши: — Після такого жорстокого поводження з сарацинами, інші міста зрозуміють, що опір веде до знищення, і самі будуть піддаватися.

Сморід смаленого тіла клубочився над головами. Вулиці заповнилися купами зрубаних голів, рук і ніг. Так, що навіть ходити, не перечіпаючись об ці кінцівки і голови, було досить складно. Євреї, які шукали захисту в синагогах, згоріли живцем, коли хрестоносці їх підпалили.

Та нашою головною метою був храм Гріб Господній, ми йшли до нього, перетворившись на могутній таран. Врешті ми пробилися до його брами, в яку було вмонтовано масивний замок. Християни, які вибігли зі своїх домів, пояснювали, що не знають, у кого ключ від замка. Нетерплячі лицарі кинулися збивати його руків’ями мечів, але замок не піддавався. Тоді один із місцевих християн вийняв з кишені цвях, вставив його в дучку і казав бити по ньому, але і це ні до чого не привело. Хтось приніс важкий молот, почали бити молотом, двері репнули в декількох місцях. Здавалося, воно ось-ось розваляться.

Несподівано до храму наблизилася висока худа жінка в чорній сукні, обличчя її ховалося під чорною хусткою, що нависала над очима. Ми розступилися перед нею, бо в руці вона тримала ключ завбільшки з долоню. Вона вставила його в замок, повернула, ворота відкрилися і під натиском лицарів тут же вивалилися з петель. Замок випав, а жінка разом з ключем відійшла. Про неї відразу забули.

Не знаю, що керувало мною, але я той замок підхопив із землі й сховав до торби. Відтак ми увійшли до храму, внутрішній вигляд якого нічого спільного не мав із зовнішнім. Тут все було пишно і маєстатично. В центрі храму в широкій ротонді розмістився Гріб Господній, а в ньому камінь, на якому лежало тіло Сина Божого після розп’яття.

Ми впали на коліна і подякували Господу за Його велику милість. А після цього нас чекала нова січа. Особливо запеклий бій розгорівся біля вежі Давида, яка довго не протрималася і відчинила свою браму.

Тоді сарацини кинулися ховатися у мечеті Аль-Акса, але хрестоносці увірвалися й туди на конях і пішо й перекололи та посікли всіх, хто там був. Бо сталося це за справедливим вироком Господнім, і ті, що оскверняли святиню своїми поганськими обрядами і позбавляли християн доступу до неї, очистили її тепер своєю кров’ю і поплатилися життям за свій злочин.

Забито було десять тисяч сарацинів. Врешті Танкред послав свій прапор вцілілим трьомстам сарацинам на покрівлі Аль-Акси, колишньому храмі Соломона, обіцяючи захист. Він справді припинив бійню, за те йому врятовані мусульмани показали скарби Храмової гори. Але наступного ранку на зло Танкредові люди Раймунда