Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак

і Родопа — це Греція і Єгипет. Всі вони, зрештою, є поезією свого віку. Цієї поезії бракувало Наполеонові, адже вдова його великої армії — це не більш як казармений жарт; у революції була поезія, бо в неї була пані Тальєн[13]! Тепер у Франції, де кожен може владарювати, трон, безперечно, вільний. Спільними силами ми могли б створити королеву. Я б дав Торпіль тітку, бо, як добре відомо всім, мати її вмерла на полі безчестя; дю Тільє оплатив би їй будинок, Лусто — екіпаж, Растіньяк — лакеїв, де Люпо — кухаря, Фіно — шапочки (Фіно не зміг стримати руху, діставши цю насмішку у вічі); Верну дав би їй рекламу, Біксіу — свої дотепи! До вашої Нінон приїздила б розважатись аристократія, ми б привели туди художників під загрозою вбивчих статей у пресі. Нінон II чарувала б своєю зухвалістю і вражала б розкошами. Вона мала б свої погляди. У неї читали б заборонені драматичні шедеври, які, в разі потреби, навмисно для цього й написали б. Вона не була б лібералкою, — куртизанки, по суті, монархістки. Ах, яка втрата! Маючи обійняти цілу добу, вона милується з якимось юнаком! Люсьєн вимуштрує її для себе, немов мисливську собаку!

— Жодна з тих впливових жінок, яких ти назвав, не тинялись на вулиці, — сказав Фіно, — а цей гарненький “щур” вивалявся в багні.

— Як насіння лілеї в перегної, — підхопив Верну, — вона там покращала й розквітла. Ось її перевага. Хіба не треба знати все, щоб створювати в усьому сміх і радощі?

— Він має рацію, — сказав Лусто, який до цього часу мовчки спостерігав. — Торпіль уміє сміятись і смішити. Це вміння великих авторів і великих акторів належить тому, хто пройшов через усі соціальні глибини. У вісімнадцять років ця дівчина знала вже найвищі розкоші й найгірші злидні, знала чоловіків з кожної верстви. Вона наче тримає магічну паличку, розв’язуючи нею брутальні апетити, стримувані силоміць у чоловіків, які ще зберігають мужність, займаючись політикою, наукою, літературою або мистецтвом. Немає в Парижі такої жінки, яка могла б, як вона, сказати тварині: “Виходь!” і тварина залишала свою клітку та поринала в ексцеси; вона загодовує вас по горло, вона допомагає вам пити, курити. Одне слово, ця жінка, як сіль, оспівана у Рабле: кинута на матерію, вона її оживлює і підносить до чудесних сфер мистецтва; вбрання її — це нечувана пишнота, з пальців її вчасно спадають самоцвіти, як з уст її — усмішки; все в ній до ладу й до речі; говірка її виблискує гострими дотепами; вона володіє секретом найбарвистіших звуконаслідувань, що надають усьому найкращого забарвлення; вона...

— Ти втрачаєш сто су за фейлетон, — сказав Біксіу, перериваючи Лусто. — Торпіль незрівнянно краща за все це: всі ви були в тій чи тій мірі її коханцями, але ніхто з вас не може сказати, що вона була його подругою; вона завжди може вас мати, а ви її ніколи не будете мати. Ви добиваєтесь, силоміць вдираєтесь до неї, ви просите її ласки...

— О! Вона великодушніша, ніж отаман розбійників, якому щастить, і відданіша, ніж шкільний товариш, — сказав Блонде, — їй можна довірити свій гаманець і таємницю. Але через що я обрав би її королевою, то це через її бурбонську байдужість до колишнього фаворита.

— Вона, як і мати її, занадто дорога, — сказав де Люпо. — Прекрасна голландка пожерла б прибутки толедського архієпископа, вона проковтнула двох нотаріусів...

— І годувала Максіма де Трай, коли він був пажем, — сказав Біксіу.

— Торпіль надто дорога, як Рафаель, як Карем[14], як Тальйоні[15], як Лауренс[16], Буль[17], як усі геніальні художники, що були надто дорогі, — сказав Блонде...

— Ніколи Естер не мала такого вигляду світської жінки, — сказав Растіньяк, показуючи на маску, яку вів під руку Люсьєн. — Парі, що це пані де Серізі.

— Немає сумніву, — скрикнув дю Шатле. — І багатство пана де Рюбампре тепер зрозуміле.

— О! Церква вміє вибирати своїх левітів; який гарненький секретар посольства буде з нього! — сказав де Люпо.

— Тим більше, — провадив Растіньяк, — що Люсьєн — талановита людина. Панове мали не один доказ цього, — додав він, глянувши на Блонде, Фіно і Лусто.

— Справді, цей хлопець скроєний так, що далеко піде, — сказав Лусто, який лопався від заздрощів, — до того ж він має те, що ми звемо “незалежністю думок”...

— Це ти його виховав, — сказав Верну.

— Так ось, — сказав Біксіу, дивлячись на де Люпо, — я апелюю до пам’яті пана генерального секретаря і доповідача державної ради: ця маска — Торпіль, держу парі на вечерю...

— Приймаю парі, — сказав дю Шатле, що прагнув узнати правду.

— Ну, де Люпо, — сказав Фіно, — спробуйте впізнати вашого колишнього “щура” по вухах.

— Немає потреби в злочині образи маски, — сказав Біксіу. — Нехай Торпіль і Люсьєн, обходячи фойє, пройдуть повз нас, і я берусь довести вам, що це вона.

— Значить, наш друг Люсьєн знову сплив на поверхню, — сказав Натан, приєднавшись до групи. — А я думав, що він назавжди виїхав в Ангулемську область. Чи не винайшов він якогось способу проти кредиторів?

— Він зробив те, чого ти так швидко не зробиш, — відповів Растіньяк, — він усе сплатив.

Товста маска кивнула головою на знак похвали.

— Пристосовуючись до ладу в такому молодому віці, людина дуже розладнується, втрачає сміливість, стає рантьє, — провадив далі Натан.

— Е, цей завжди буде вельможею, і в ньому завжди буде така високість думок, яка його ставитиме вище багатьох так званих вищих людей, — відповів Растіньяк.

Тим часом усі ці журналісти, денді, нероби розглядали чарівний предмет свого парі, як баришники розглядають коня для продажу. Ці судді, що постарілись у вивченні паризької розпусти, всі, хоч і різною мірою, позбавлені забобонів, всі однаково розбещені, однакові розбещувачі, всі віддані нестримному честолюбству судді, що звикли все підозрювати, все вгадувати, захопленим поглядом дивились на