Дочка Медічі - Софі Періно

верхньою губою з’явилися тоненькі вуса. Зовні не такий гарний, як Генріх, але здається доброю людиною. Чи усміхається король, побачивши мене? Якщо так, його усмішка ледь помітна. За моєю спиною мати рішуче киває головою, і Карл знову звертає погляд на відвідувачів.

Перехопивши його увагу, вишукано вбрана пані мовить:

— Ваша величносте, закликаю до вашого почуття справедливості. Поза сумнівом, жінка, яка втратила чоловіка від руки вбивці, має право переслідувати злочинця.

— Герцогине де Гіз, Жана де Польтро страчено рік тому. Хіба це не справедливо?

Голос Карла теж змінився — лунає грубіше. Якщо прохачка — Анна д’Есте, тоді рудоволосий юнак біля неї, певно, її син Генріх, герцог де Гіз.

— Ваша величносте, Польтро міг завдати удару, але він був лише маріонеткою в чужих руках.

Мати виступає вперед.

— Ваша милість знає,— каже вона, оминаючи вдовуючу герцогиню й піднімаючись на поміст до Карла,— наскільки важливими для його величності є ваша родина і справедливість. Але ви також маєте знати, герцогине, наскільки важливим для його величності, так само, як і для всіх, кого турбує доля Франції, є нинішній хиткий мир. Ще й року не минуло, як ми досягай цього миру. Невже ви зі своїм позовом проти Гаспара де Коліньї ладні знищити його в зародку?

Пронизливий погляд матері вимагає відповіді й водночас відверто говорить, що її влаштує одна-єдина відповідь.

— Його величність не відхиляє ваш позов, а лише відкладає його виконання,— підкреслює вона.

— Три роки — надто довгий термін для очікування справедливості,— випроставшись, мовить герцог. Як для ровесника Карла він дуже високий на зріст.

Мати дарує йому усмішку — зверхню усмішку, якою дорослі реагують на слова дітей. Але не відповідає. Натомість звертається до вдовуючої герцогині:

— Почуття вашого сина вшановують пам’ять його покійного батька, але й свідчать про його юний вік. Ми з вами, герцогине, прожили достатньо, аби розуміти, що три роки, за розумним розрахунком, проминуть дуже швидко.

Герцогиня схиляється в реверансі.

— Ваша величносте, ми матимемо терпіння, якщо на те воля короля.

Вона торкається плеча свого сина, і він уклоняється, після чого вони сходять із помосту. Я завважую, що погляд герцога, коли він скоса позирає на матір, відбиває змішані почуття — збентеження й нетерпіння. Він так само гарний, як і високий.

Мої спостереження уриває голос церемоніймейстера.

— Її високість, герцогиня де Валуа,— оголошує він.

Я дивлюсь на мадам, і вона киває у відповідь. Під шепіт дворян я йду проходом в оточенні людей з моєї свити, титули яких оголошують у такій самій офіційній манері. Зупинившись біля підніжжя помосту, я усвідомлюю, що погляди всіх присутніх прикуті до мене. Я намагаюсь триматися якнайрівніше, присідаючи в реверансі.

— Сестро,— мовить Карл,— ми раді вітати вас при дворі, прикрасою якого ви неодмінно станете. Нам відомо про ваші успіхи в навчанні та мистецтві танцю.

Я здивована. Гадала, моє виховання не надто цікавить Карла. Якщо джерелом інформації була мати, я просто приголомшена схвальними відгуками від нього. У листах, що їх вона надсилала мадам, надзвичайно мало приємних слів на мою адресу — принаймні в тих уривках, які мені зачитували. Якщо вона повідомляє братові, що задоволена мною, чому ж тоді, дивуюсь я, їй шкода бодай якогось заохочення для мене? Упродовж останнього року я старанно працювала на кожному занятті як із наставником, якого вона мені обрала, так і з учителем танців.

Розвернувшись до її величності, Карл каже:

— Пані, колекція красунь у вашій свиті викликає заздрість усіх європейських дворів. А зараз до них приєднається ще один чарівний екземпляр.

Я приєднаюсь до свити королівських фрейлін!

— Як полюбляв казати дід вашої величності, король Франциск: «Двір без красунь немов весна без троянд», — усміхаючись, відповідає мати.

Надвечір я маю нагоду вперше подивитися на ці троянди. Вбрана у вишукану, незвичну для Амбуаза сукню, я заходжу до апартаментів матері в супроводі баронеси де Рец, яка прибула до Фонтенбло разом зі мною та моєю амбуазькою свитою. За дверима передпокою її величності я бачу щонайменше дві дюжини молодих жінок. Кольори їхніх розкішних шовкових, оксамитових і парчевих суконь на тлі яскраво розписаних стін засліплюють мене, аромат парфумів, водночас солодкий і пряний, огортає звідусіль. Уся сцена виглядає дивовижно і вражає ще сильніше завдяки яскраво-зеленій пташці, яка літає над жіночим товариством.

— А ось і маленька принцеса! — жінка, яка вигукує ці слова, квапливо присідає в реверансі. Усміхаючись, вона простягає руку. Я її потискаю.— Схожа на ляльку,— каже вона, повертаючи мене в різні боки. Інші фрейліни сміються і захоплено плескають у долоні.

— Чогось бракує,— нова співрозмовниця має дуже світле волосся, що сяє, немов золоті нитки. А ще вона має найстрункіший стан з усіх, що я бачила. Я не можу відвести від неї очей. Зробивши крок уперед, вона бере мене за підборіддя, торкаючись мого обличчя тут і там.— Трохи помади, гадаю.

Фрейліни хихотять, і хтось дає жінці маленький флакон. Відкривши його, вона вмочує палець у червону речовину й наносить її на мої губи.

— Бездоганно! — оголошує вона.— Дівчинка розіб’є багато сердець.

Баронеса де Рец виразно кашляє.

— Мадемуазель де Суссі, принцеса Маргарита надто молода, аби думати про таке.

Гарненька білявка сміється.

— Думати про таке ніколи не рано.

Мадемуазель де Суссі мені подобається!

— Де Шарлотта? — запитує баронеса.

Дівчина з каштановим волоссям і ретельно підведеними бровами виходить наперед.

— Ваша високосте, дозвольте представити вам мадемуазель