Дочка Медічі - Софі Періно

каменя. На якийсь час я забуваю про краєвид і думаю про мого молодшого брата. Як плакав Франциск, дізнавшись, що його не беруть у подорож разом з усіма! Йому сказали, що він надто молодий для такої виснажливої мандрівки й не повністю одужав після нападу віспи, що ледь не вбив його торік. Він наполягав, що з ним усе гаразд. Пізніше, вночі, перш ніж він вирушив до Вінсена, де йому доведеться жити, Франциск розбудив мене і поскаржився, що вважає віспу причиною його вигнання.

— Це все тому, що я маю поганий вигляд,— сказав він, і сльози котилися його спотвореним обличчям.— Вони бояться, що я налякаю коней і зіпсую ходу.

Я просила його не плакати, запевняла, що ніхто його не злякається. У таких випадках брехня не може бути гріхом. Насправді хвороба завдала моєму ще донедавна гарненькому брату вражаючої шкоди: обличчя поцятковане глибокими шрамами, неправильна форма носа залишається незмінною. Якась частина мене припускає і почувається за це винною: невже він має рацію? Невже мати не дозволяє йому їхати через те, що він зіпсує картину? Ходять чутки, що вона хоче намалювати цю процесію, зобразити перемогу королівського дому Валуа, який нарешті панує над мирною Францією. Ні, маленький хлопчик зі шрамами не може завадити її планам. Я мушу вірити, що його не пустили заради його ж блага.

Моя печаль через розлуку з Франциском не може надовго затьмарити радісне хвилювання. Дерева змінюються більш цивілізованим краєвидом. Я помічаю чудову лагуну з острівцем посередині, а потім — фрагмент білокамінного палацу, облицьованого ніжно-рожевою цеглою. На відміну від Амбуаза, який вирізняється висотою, цей палац вирізняється довжиною. Я відчуваю, як колеса торкаються каміння, і моє хвилювання зростає. У цьому я не самотня: попри потік холодного повітря, фіранки на віконцях різко здіймаються з обох боків. Баронеса поправляє сукню і, нахилившись, щипає мене за щоки.

Проїхавши величні ворота, ми зупиняємось в овальному дворі, оточеному елегантними колонами. Скрізь нас вітає емблема мого діда — саламандра, вирізьблена на камені або кована золотом. Постаті в лівреях і всілякі лакеї мчать до наших карет. У сум’ятті різних тіл і облич мені вдається розгледіти один силует, який я жадала побачити.

Не чекаючи на допомогу, я висуваюсь і навстіж відчиняю дверцята карети.

— Генріх! — я чую, як мадам, перелякана й незадоволена, задихається в обуренні, коли я стрибаю вниз, але мені байдуже. Я не бачила мого тринадцятирічного брата майже два роки.— Ви так виросли!

— Ви забули сказати, який поважний вигляд я маю,— він бере мою руку і демонстративно уклоняється. Потім, ущипнувши мене, розвертається і біжить. Я біжу за ним, поки він протискається крізь юрбу у дворі та мчить до палацу.

Генріх має перевагу. Не лише тому, що він старший і вищий за мене, а й тому, що добре знає Фонтенбло. Забувши про моїх супутниць, я проходжу кілька кімнат у намаганні скоротити відстань між мною та братом. Аж раптом опиняюсь на відкритому просторі. Зимове світло проникає крізь величезні вікна, надаючи підлозі крижаного блиску. Ковзаючи гладкою поверхнею, я бачу емблему мого батька. Я зупиняюсь і дивлюсь угору, аби з’ясувати, що створює такий дивний ефект. Там, серед ретельно вирізьблених дерев’яних панелей, розфарбованих у блакить і золото, я розрізняю батьків герб. Слідом за мною зупиняється і Генріх.

— Що це за місце? — запитую я.

— Зала урочистостей, дурепо.

Ігноруючи насмішку, я повільно повертаюсь і з захопленням розглядаю приміщення. За спиною мого брата височіють фрески, на яких зображено сцени полювання, подібні до тих, що я уявляла цього ранку. От тільки, на відміну від помпезної моди нинішнього двору, люди вбрані в костюми минулих століть. Я хочу танцювати. Зрештою, у цій залі відбуваються бали. Без вагань я розпочинаю алеманду. Коли я вчетверте балансую на одній нозі, Генріх приєднується до мене. Наспівуючи якусь мелодію, він бере мене за руки й відводить до центру кола. Я усвідомлюю, що ми вже не самі. Маленький темний силует стоїть в отворі дверей, які ми щойно минули. Мати! Я завмираю, не дозволяючи Генріху рухатися, але не раніше, ніж він наступає мені на ногу.

— Чому ви зупинилися? — попри значну відстань, голос матері лунає чітко.— Нужбо, покажіть мені, як ви танцюєте гальярду.

Мій брат не коливається.

— Варіація на одинадцять кроків,— шепоче він і починає муркотіти швидшу мелодію, ніж того вимагає ритм танцю. Мій брат у чудовій фізичній формі. Що ж до мене, я схожа на молодого веселого оленя. Виконавши фігуру, ми перепочиваємо. Мати аплодує.

— Генріху, серденько, ви перевершили вдвічі старших за вас чоловіків! Взірець елегантності! Приємно бачити вас із партнеркою, чия краса та граційність не поступаються вашим. Тепер, коли Марго з нами, треба підготувати балетну виставу з вами обома в головних ролях,— промовляючи ці слова, мати прямує нам назустріч і зупиняється зовсім поряд.

— Для розважальної програми у масничний вівторок? — жваво запитує Генріх.

Мати поблажливо усміхається, простягнувши йому руку.

— І на додачу амбітний,— каже вона, куйовдячи волосся Генріха вільною рукою, поки він нахиляється і цілує іншу.— Ви найкращий подарунок від Бога.— Потім, повернувшись до мене, вона дивиться суворіше, губи стискаються у тверду лінію.— Ваша гувернантка геть розгубилася, пояснюючи, куди ви зникли, коли я прибула до Овального двору.

Я шаріюсь.

— Це моя провина,— зненацька дивує мене Генріх.— Я чекав на Марго й повів її сюди.

Обличчя матері стає ніжнішим. Обійнявши мене за плечі, вона каже:

— Король бажає вас прийняти.

Я гадала, що зустрінуся з Карлом у його апартаментах у родинному колі. Тож я налякана, коли двері відчиняються і я бачу його величність на помості, в оточенні десятків дворян, які чекають аудієнції.

Перед ним стоять жінка і юнак. Облич не видно. Почувши, як ми зайшли, Карл відвертається від них. Він справжній чоловік! Над