Татцельвурм. Тірольська історія - Ірина Михайлівна Лікович

Випивши порцiю кашки, Кiттi не припинила пхинькати, вимагаючи своєї присутностi в нашому лiжку. Вона не знала, що менi й так тiсно на ньому з її англiйським татком.

— Спи вже! — пошепки наказала я.

Але Кiттi ще не навчилася розумiти моєї мови.

— Спи! — повторила я, грюкнувши долонею об край дерев'яного лiжечка, що його звiдкись притягнула нам баба Герлiнде, котра так любила дiтей, що менi iнколи аж заздрісно ставало.

Морщачи свiй блiдий британський носик, Катя розревiлася ще сильнiше.

— Ти — дика карпатська корова! — враз пiдскакуючи з лiжка озвався Кевiн i схилився над малою. — Ходи сюди, моя принцесо. Татко заспокоїть свою донечку.

Його кохана «карпатська корова» незворушно стояла, зиркаючи на парочку змовникiв повним неприязнi поглядом.

— Думаєш, я не знаю, як ти ненавидиш мене? — знову озвався Кевiн. I чому вiн не змовчав? Адже мiг проковтнути образу так, як я вимушено ковтала його липкi тягучi слiди — фінал його хiтi: з огидою, проте мовчки.

Я i далi нiмо телющилася на нього, доки не усвiдомила до кiнця, як смертельно остогид менi цей блiдорукий, без мозолiв на долонях чоловiк.

— Ти обiцяв менi квартиру в Америцi, — врештi, зневажливо примруживши очi, гортанно проказала я. I, злякавшись власної смiливостi, адже мене вчили у всьому пiдкорятися чоловiковi, поквапилась лягти в лiжко.

— Квартиру в Америцi, аякже, ти ж саме за неї виходила замiж… — уже, як завжди спокiйним голосом, промовив Кевiн, нiжно притискаючи до себе хитру Кiттi, котра майже засинала, ворушачи пухкенькою ручкою у нього пiд пахвою.

Я поспiшила нагадати йому, що замiж виходила тiльки через те, що в кiнцi мого тунелю зблиснуло свiтло на iм'я Катя.

— Вона не Катя, — промуркотiв вiн у такт якiйсь англiйськiй колисковiй. — А таких курв як ти, могла породити тiльки твоя жалюгiдна країна. Бо я також не забув, як ти безсердечно хотiла вбити мою Кiттi. Цiкаво, як би на таке вiдреагувала твоя товстопуза матiнка?

Я ж, ледь не плачучи, зовсiм не до теми, нагадала, що коли вiн ще не забув, нi з ким, крiм нього, я не спала, про що, до речi, дуже жалкую.

Кевiн запевнив, що став би устократ щасливiшим, взявши за дружину повiю iз Привокзальної, бо вона, принаймнi, кiнчала б із ним i не прикидалася сплячою, коли вiн збуджує її своїм бажанням.

Я незчулася, як опинилась бiля нього, вiн саме поклав до лiжечка Кiттi, i дала давно визрiлого, проте не гучного ляпаса. Моя долоня зачепила його око, боляче кресонувши слизову оболонку, i, мов непритомна, мов не моя, повернулася до мене. Я зацiпенiло чекала на вiдповiдь. Проте Кевiн, як не дивно, здачi давати не збирався. Ухопившись за поранене око, вiн тихо, аби не розбудити дитину, просичав:

— От корова карпатська!

Повторивши це ще раз, що, мабуть, було апогеєм його лютi, вклався до нашого спiльного лiжка.

Схлипуючи вiд безсилля, я лягла на iншу половину, вкрившись своєю ковдрою.

— До речi, ти — перша жiнка, котра не спить зi мною пiд однiєю ковдрою, — спокiйно промовив Кевiн, чомусь стягуючи її з мене. Я не пручалася, бо саме думала, як добре було б зараз з ним покохатися, таким приниженим, ледь не висмiяним нiкчемою, iнтелiгентом-романтиком, що неспроможний на квартиру в Америцi. А вiн, вiдчуваючи моє розбурхане ненавистю лiбiдо, стягнувши ковдру, мовчки, не питаючи про моє бажання, не хриплячи про власну хiть, продирався до мого чи не вперше змокрiлого лона. Невiдь чому я пручалася. Мабуть, пiдсвiдомо прагнула боротьби та завоювання. Сичала йому про ненависть, про розбитi iлюзiї, про Катьку, котра принесла iз собою до нашого хиткого свiту мою неволю, про його нетруджені долонi, про бiлу шкiру, про лавини, котрi, за моїми прогнозами колись таки накриють своїм пухким покривалом його переохолоджене тiло… I… вперше кiнчила…

Потiм, вiдвернувшись вiд чоловiка, я думала про нього, про його тiло, член… Про те, що випадково трапилося кiлька хвилин тому…

Зранку, одягаючи розквiтлу вiд його уваги Катьку, Кевiн завiв мову про розлучення та вiдмову вiд моїх прав на доцю. Я тiльки зневажливо пирхнула щось на кшталт його нерозумностi. А двоє людей, що мали бути для мене найрiднiшими, пiшли на передобiдню, тому найтеплiшу за день прогулянку заснiженими та сiроверхими (бо ж на занадто гострих скелях снiг не тримався) кам'яними околицями. Звечора вперше за тиждень перестало мести. Я не знала, як реагують селяни на затяжнi снiгопади, бо майже не виходила на вулицю. Сидiла у нашiй кiмнатi, ображаючись на весь свiт, котрий руйнував мої дитячi мрiї.

Нi, краще не згадувати… Загорнутись у туман альпiйських хмар, що їх ми саме розтинаємо тiлом товстопузого Боїнга «Вiдень-Iнсбрук», ковтати свою негазовану мiнералку, слухати швидкий ритм серця, ненавидiти усмiхненого до мене сусiда за його погляд, котрим вiн розглядав мої груди, пропускати крiзь себе гомiн надокучливого програвача, думати про власне нещастя, про обдiленiсть фортуною, про несправедливiсть життя, котре таки, попри всi надiї, наважилося пройти стороною, не завiзши до омріяної квартири в Америцi.

Пам'ятаю тiльки одне: тодi мала глибоке переконання, що Кевiн помер вiд своєї любовi. Лавина зґвалтувала його. Зробила саме те, чого вiн завжди прагнув зробити з нею. Вчинити зi мною. Закохати до смертi. Дерти, проявляючи свою лють та агресiю, аби вiд мене залишилась мокра пляма. Одна мiльйонна лавини. Дещиця снiгу.

Лавина накрила їх зненацька. До сьогоднi не можу зрозумiти, як вiн, саме той, хто так добре на нiй розумiвся, хто любив її вiд усього серця, наче викид власної сперми, не передбачив такого кiнця.

Тiло нашої дев'ятимiсячної Катьки-Кiттi вiдкопати чомусь не вдалося. Дружини фермерiв шепотiли, що труп зжерла голодна вовчиця, котра нишпорила навколишнiми селами у пошуках чогось їстiвного.

Через кiлька днiв я летiла вечiрнiм рейсом до Львова, аби на