Татцельвурм. Тірольська історія - Ірина Михайлівна Лікович

Але розчулений науковець найпершим лiтаком примчав до свого «карпатського едельвейса» iз великодушною пропозицiєю руки. Про серце вiн не згадував. Тiльки зiзнався у двох попереднiх одруженнях, тобто двох розлученнях — двох невдалих бездiтних шлюбах. Бо, як шепотiв довiрливо, пiсля раннього захоплення альпiнiзмом та тривалого переохолодження на однiй iз вершин, був впевнений у власнiй безплiдностi. Аж виходить — нi. Мене, саме мене, його «гiрську квiточку», доля зробила обраницею. I тепер його нащадок таки матиме гiрську кров! А вiн, мiй спаситель, котрий безкоштовно повезе мене до «америк та австралiй», буде ощасливлений омрiяним нащадком.

Кевiн вiдкрито кайфував вiд нашої обрядовостi. Йому подобалося спостерiгати за метушливими приготуваннями до несподiваного весiлля. Вiн, раз за разом, потай перехиляв iз моїм татком мiцну сливовицю, i, прицмокуючи язиком, казав:

— Транскарпатiен слiвовiце iс верi вел.

А, для повнiшого ефекту, аби бути зрозумiлим для батька, котрий iноземною промовляв всього двi фрази («русiше швайне» та «хенде хох»), стверджував:

— Зер гуд. Зер гуд, дiер фазе.

Батько тiльки миролюбиво посмiхався, поплескуючи по худому плечi англiйця своєю могутньою, розбитою вiд важкої роботи долонею.

— Зер гуд, — казав переможно батько, — це моя донька. Я її виростив цнотливою. Берiг. Вивчив у Одесi! Аби жоден зять не мiг менi дорiкнути! Виявляється, для тебе берiг, ученого! Iнтелiгента! А жiнка все просила хату тягнути. А тепер ти усе потягнеш.

— Єс, iнтелiгент! — бурмотiв двiчi розлучений Кевiн, повторюючи за батьком єдине зрозумiле йому слово.

Нишком вiд всюдисущої численної родини, котра в горах завжди раптово з'являється у повному складi, тiльки-но пронюхає про черговi урочистостi, Кевiн, прихопивши свого європейського наплiчника з пiдстилкою всерединi, тягнув мене до лiсу, аби неподалiк вiд струмочка доводити вiдданiсть моєму холодному непробудженому тiлу.

Я не пручалася, бо цiкавiсть брала гору. Тiльки щоразу пiсля недовгої процедури розчаровано йшла за своїм нареченим, розмiрковуючи про вiдсутнiсть отiєї розрекламованої спритними довгоногими «адєсiтками» насолоди, та про присутнiсть уже кiлькамiсячного дискомфорту в моєму тiлi.

Кевiн… На вiдстанi рокiв його iм'я набуло для мене символiчностi. I хоча знаю, що нiяка любов не торкнулася тодi наших земних, а вiд того занадто недосконалих сердець, та я щоночi думаю про нього. Згадую свого покiйного чоловiка як людину, котра була послана менi для любовi. Для кохання. Для спокiйного життя у парi. Без неврозiв i постійних тiлесних недомагань.

Тодi, пiсля нашого весiлля, на оглядi при постановці на медичний облік, в мене виявили зовсiм не страшну хворобу. Моя мамка полегшено зiтхнула.

Молочниця — це не хвороба, — сказала вона, викидаючи до смiтника мої лiки, якi, на її переконання, могли зашкодити дитинi, та запарюючи ромашку для спрейцювання.

Оця «не хвороба» залишилася зi мною до сьогоднiшнього дня. Тiльки уже не в такiй легкiй формi. I кожного разу, коли лікар виписує менi все новiшi й новiшi препарати, я, меланхолiйно приймаючи їх, згадую перший випадок мого грибкового стану, котрий потiм, через роки, перерiс у важке ракове захворювання. Тодi вже знала, що жоднi пігулки не здатнi допомогти менi доти, доки мiй мозок не вийде зi стану безвиходi, котра почалася пiсля святкування мого двадцятидвохлiття, де були присутнi усi мої замiжнi родички зi своїми чоловiками та галасливими немовлятами. Декотрi з тих жiночок не мали ще й вiсiмнадцяти рокiв. Вони пiдiймали келихи за моє жiноче щастя. Пили за цноту, котра, на їхню думку, вже зачекалася весiльного плетiння барвiнку. I я розумiла, що конче мушу знайти чоловiка та вийти за нього замiж. Хоч це i не є мрiєю мого життя.

Я часто плакала переможеними безсонням ночами. I не тiльки через те, що мала великi груди карпатської дiвки, помережанi синюватими смужками розтягнутої вiд ваги шкiри, та занизький зрiст, успадкований вiд моїх вiчно схилених до землi бабусь. Плакала здебiльшого через те, що прагнула «до америк та австралiй», де на мене стовiдсотково мало чекати побачене у клубi сусiднього села жiноче щастя.

Я ридала на власному весiллi пiд щасливе схлипування матерi та пiд горде посопування батька. I коли мене, повногруду молоду, викрав сусiдський легiнь-тракторист i повiз на своєму зеленуватому, вимащеному коров'ячими пляцками ревунi до сховку, аби чекати на викуп, я ненавидiла всiх. Ненавидiла через нереалiзованiсть власних мрiй. Тодi, у вечiр мого весiлля, ми цiлувались у його тракторi. Це був другий чоловiк у моєму життi, з яким я поцiлувалася.

Тодi, пам'ятаю, ненавидiла себе за те, що я — жiнка. Та, котра мала бути для iнших цнотливицею, вiрною дружиною, дбайливою матiр'ю i нiяк не сама собою! Бо якби могла стати чоловiком, як, примiром, вуйко, попливла би собi до далеких i вимрiяних країн на розкішному круїзному суднi, завбільшки з отой портовий готель «Одеса».

Працювала б офiцiянткою, стюардесою, прибиральницею, нянею, але пiзнавала би свiт, який, як виявилось, не закiнчувався широкою полониною та яфинами на продаж.

Через мiсяць пiсля нашого одруження Кевiн, наситившись по горло своєю дружинонькою та романтикою карпатських гiр, буцiмто отримавши важливе повiдомлення, полетiв до Тiролю дослiджувати проблематику снiгових зсувiв, котрi минулого року розтрощили невеличке гiрське село та забрали життя кiлькох десяткiв його жителiв. Кевiн, iз нотками погано прихованого роздратування в голосi, доводив менi, що саме вiн покликаний знайти новий спосiб крiплення гiр, i що отi дугоподiбнi загорожi нiкуди не годяться, бо не можуть утримувати лавини, i що вiн, Кевiн, найбiльший науковець iз науковцiв, просто вимушений залишати мене тут, у Богом забутому карпатському селi, в оточеннi чарiвних гiр, народжувати наше спiльне немовля, нашого маленького Кевiнляйна, аби ощасливити його, Кевiна Великого, уже нами двома — дружиною i сином. Вiн був упевнений, що з його появою у Тiролi перестануть розбиватися гвинтокрили, котрi зимою через погану видимiсть чiпляються за нiбито безпечнi (якщо дивитися знизу) лавиннi паски.

Я не тримала його, мабуть, тiльки з однiєї причини. Любощi з чоловiком були для мене болючими. Тодi я ще не знала, що все на цьому свiтi рухається виключно в одному напрямку — вiд моєї голови. Я не знала, що першопричиною моєї хвороби є не хронiчний дисбактерiоз кишечника, а психiка, зумовлена у моєму випадку невротичним станом у зв'язку з небажанням сприймати прозаїчну дiйснiсть буття.