Скажений чорнобильський собака - Євген Пилипович Гуцало

Але ніде нічогісінького, навіть підозрілого шереху. Хіба що кілька курей не пішло спати на сідало, а позалазило на вишні й там товклося.

Увечері Дениско розмовляв із домовиком:

— Домовиче, домовиче, я тобі вареник приніс. Сьогодні тобі тепло спатиметься, бо мати напалила в печі. А коли до тебе прилетить у комин відьма, то не пускай, нехай іде собі на лотоки, де вода шумить, хай собі йде в пущі, де провалля глибокі. Бо відьма недобра й зла, а ти добрий і незлий. Відьма страшна, її все живе боїться, бо вона всьому ворог, усьому лихо заподіює… Їж вареники і вкладайся спати, а в комин не пускай її, бо то твій комин, еге ж?..

Наступного дня, коли поприходили трактористи, за обідом зайшла мова про те, як Дениско вчора злякався відьми. Всі розпитували, де це було, коли саме, як та відьма котилася, чи не пробувала доганяти Дениска. Хлопець тепер почувався сміливіше, уже вкотре їм розповідав, яка вона, маленька, бігла клубочком, і дуже прудко.

— Ти бач! — здивовано дивився Федір Кіт на Дениска, але не вірив почутому. — А ти ж таки роздивився добре?

— Там не було на що й дивитися!

— Ти бач! А на людину воно не схоже?

Дениско заперечливо крутив головою.

Коли трактористи пополуднали, то попросили, щоб Дениско показав, де він бачив ту відьму. Всі подалися в балочку, і хлопець, заглядівши кущі, де йому вчора все те привиділося, навіть показав, звідки з’явилась та відьма й куди вона побігла. Федір Кіт, погупуючи великими чобітьми й голосно посміюючись, ходив по стежці туди-сюди, розсовував кущі, зазирав під них, але ніде нічого побачити не міг. Лише надибав якийсь старий дірявий лах, то всі вони почали сміятися, чи це часом не відьма загубила зі своїх відьомських строїв.

— Не пригадуєш, Дениску, не було на ній такого одягу?

Хлопець лише розводив руками — не запам’яталось йому.

— Що ж, — мовив Федір Кіт, — доведеться цю балочку розорати… А то позаростало тут так, що скоро вовки витимуть. І не поле, й не пустирище. Раніше руки не доходили, а тепер — розоремо. Виженемо, Дениску, твою відьму, зачекай день-два.

Й справді, через день Федір Кіт, пополуднавши в них удома, забрав Дениска з собою.

Трактор його стояв коло самісінької балочки, на краю зораного клину. Федір посадив Дениска до себе в кабіну, натиснув на важелі, й могутня машина з гуркотом посунула вперед.

Під гусеницями затріщали кущі, а потім їхнє зелене шмаття, їхні білі кості вивергалися з-під плугів.

— О-го-го-го! — радісно лементував Дениско, намагаючись перекричати гуркіт трактора.

А Федір Кіт показував йому в усмішці великі білі зуби.

— О-го-го! — репетував щасливий Дениско.

— Переоремо відьомські кубла! — сміявся Федір Кіт.

— Га? — тулив до нього вухо Дениско.

— Куб-ла!.. ві-дьом-ські!.. пе-ре-о-ре-мо!.. — кричав Федір Кіт.

— О-го-го! Переоремо! — згоджувався Дениско.

Масна земля лягала скиба до скиби, й ця поката балочка поволі зникала-зникала, наче її заливало чорними хвилями ріллі зоране поле. А скоро й зовсім вона пропала, наче й не було. Трактор зупинився, і Федір Кіт разом із Дениском посходили додолу. Під ногами в Дениска кришилася суха земля — родюча горошкувата земля, в якій біліло перерізане коріння пирію, а вцілілі борозняки, вигнані зі своїх нірок, хутенько шукали нових схованок… І хлопця охопило здивування — як же це вони тепер будуть без цієї балочки, до якої так звикли? І, зрештою, як це тепер вони будуть і без тієї відьми — адже звикли, що її можна перестріти серед кущів. Невже й справді вона зникне, бо Федір Кіт переорав оце місце, де вона так добре почувалася, стежку, через яку вона перебігала?

— От і все, — мовив Федір Кіт і витер долонею піт на чолі.

— От і все, — слухняно, мов луна, повторив за ним Дениско. Й оте дивне відчуття — як же це вони тепер обходитимуться без балочки, з якою так зжилися? — болісно тремтіло в ньому…

Люди, ходячи до сусіднього села, знову проклали стежечку через зорану балку. Проклали майже там само, де вона стелилася й раніше. І Дениско вперше пройшов по ній, прямуючи до баби Рузини. Розглядався по боках, сподіваючись щось побачити, але так нічого й не побачив. І потім довго розказував бабі Рузині, як то вони вдвох із Федором Котом розорювали землю, що споконвіку лежала незачіпана.

— Яку балочку? — не могла втямити баба Рузина.

Дениско терпляче пояснював.

— А хіба її можна розорати? — здивувалась баба Рузина.

Здивувалась — і одразу полізла до скрині, щоб відчинити віко й витягнути своє шитво та вишивання.

Проте не одчинила, й нічого в той день не розповідала — може, її так вразила почута новина?

Повертався Дениско додому — й теж нічого не побачив. І — йому було важко зізнатися в цьому, але це було саме так — Денискові чомусь кортіло знову здибатися з відьмою.

Бо коли подумати, то нічого лихого вона йому не заподіяла, ото хіба що перебігла позад нього стежку, та й усе.

Він і з домовиком того вечора розмовляв — просив не проганяти відьму, коли навідається до нього в комин. Невідомо, чи зважив домовик на його прохання, але, лігши спати, Дениско не почув у комині ні завивання, ні жалібного попискування. Мабуть, таки відцуралась відьма і від їхнього домовика, й від їхньої хати.

Згодом, під осінь, щось таки попискувало в комині, але Дениско достеменно знав, що то вітер чи негода. Адже відьма — він це добре пам’ятав —