Паперовий звіринець - Кен Лю

Мене сховали під дном вагону разом з іншими дівчатами і провезли через кордон.

Нас відвели у підвал і наказали стати рівно і удавати розумних і здорових перед покупцями. Заплативши власникам складу, родини могли прийти, щоб оглянути нас і вибрати когось для того, щоб «удочерити».

Родина Чін вибрала мене, щоб я доглядала за їх двома синами. Я вставала кожного ранку о четвертій, щоб приготувати сніданок. Я годувала і купала їх. Я робила покупки, прала і підмітала підлогу. Я супроводжувала хлопців і виконувала всі їхні забаганки. На ніч мене замикали у шафі на кухні. Якщо я робила щось неправильно чи повільно, мене били. Якщо хлопці щось утинали, мене били. Якщо мене заставали, коли я вчила англійську, мене били.

- Навіщо тобі вчити англійську? -  питав пан Чін. -  Ти хочеш піти у поліцію? Ми скажемо їм, що в Гонконг з материка ти приїхала незаконно. Вони радо кинуть тебе в тюрму.

Отак я жила шість років. Одного дня, старенька, що вранці торгувала рибою на базарі, відвела мене вбік.

- Я знаю таких дівчат, як ти. Тобі скільки зараз, шістнадцять? Прийде день, коли твій господар нап’ється, побачить тебе і притягне до себе, ти не зможеш опиратися. Його дружина дізнається про це і влаштує тобі справжнє пекло. Тобі треба тікати. Я знаю декого, хто зможе допомогти.

Вона розповіла мені про американців, які прагнуть мати дружин з Азії. Якщо ти чистенька, можеш готувати і піклуватимешся про свого чоловіка-американця, він забезпечить тобі щасливе життя. Це була моя єдина надія. І саме так я потрапила у каталог, де була одна брехня, і зустріла твого батька. Історія не дуже романтична, але вона моя.

Мені було самотньо у передмісті в Коннектикуті. Твій батько був добрим і лагідним, я була йому дуже вдячна. Але ніхто мене не розумів, і я нічого не розуміла.

А потім народився ти! Я була така щаслива, коли подивилася і побачила у твоєму обличчі риси своєї матері, батька і свої власні. Я втратила всю родину, усіх у Сигулу, все, що я знала і любила. Але з’явився ти, і твоє обличчя було доказом того, що моя родина існувала насправді. Я їх не вигадала.

Тепер мені було з ким поговорити. Я вчила тебе своєї мови і разом ми могли відновити частинку того, що я любила і що втратила. Коли ти вперше заговорив китайською тією ж говіркою, якою говорила моя мати і я сама, я проплакала кілька годин. Коли я зробила тобі перших zhezhi тварин, і ти засміявся, мені здалося, що в цілому світі немає причин для смутку.

Ти підріс і вже навіть трохи допомагав тату, і ми могли балакати одне з одним. Тоді я справді відчула, що я вдома. Я нарешті зажила щасливо. Я хотіла, щоб мої батьки були поруч, щоб я могла їм готувати їжу, щоб і їх зробити щасливими. Але моїх батьків вже не було. Знаєш, що китайці вважають найсумнішим почуттям в житті? Це коли дитина виростає і в неї нарешті з’являється бажання піклуватися про батьків, а тоді розуміє, що їх уже давно немає.

Сину, я знаю, що ти не любиш свої китайські очі, які в тебе від мене. Я знаю, що тобі не подобається твоє китайське волосся, яке в тебе теж від мене. Але чи можеш ти зрозуміти, скільки радості приносило мені саме твоє існування? Чи розумієш ти, що я відчувала після того, як ти перестав зі мною розмовляти і забороняв мені звертатися до тебе китайською? Так, неначе я знову все втратила.

Чому ти не хочеш зі мною розмовляти, сину? Від болю важко писати.

#

Жінка повернула мені папір. Я не міг дивитися їй у вічі.

Не підводячи погляду, я попросив її допомогти вивести на папері під маминим листом ієрогліф ai. Я писав його на папері знову і знову, переплітаючи свої риски з її словами.

Жінка простягла руку і поклала її мені на плече. Тоді вона підвелася і пішла, залишивши мене наодинці з матір’ю.

Керуючись згинами, я знову склав із папірця Лаоху. Я примостив його у зігнутій руці, він замуркотів, і ми пішли додому.