Коли повертається веселка - Анастасія Винник
Одного разу він спробував закадрити і Таню: кидаючи свій портфель на землю, прокричав: «Таню, ти точно Ларіна, чесне слово!» Таня йому відповіла, що коли йому треба скочити в гречку, то вона йому не складе компанію. Чи образився Михайло, чи ні – Таню мало турбувало, але з часом вона помітила, як він намагається упіймати її погляд, червоніє в її присутності. Часом Осока казав, що вона надто загадкова жінка, та він усе ж таки колись відкриє всі її карти…
– А твій заступник коли звільняється? – запитала Таня.
– Через півтора тижня.
– Він же може ще передумати за той час.
– Це йому вже не вдасться.
У двері постукали, і крізь шпаринку просунувся гострий ніс секретарки:
– Михайло, шеф телефонує, у дзвони дзвонить.
– Іду.
Ніс зник за дверима.
– То ти погоджуєшся?
– Звичайно. Хто ж від такої пропозиції відмовляється?
Осока тицьнув пальцем в екран монітора:
– Ти дивилася блог?
– Ще ні.
– Так давай разом подивимося, хвилинка в мене є…
– Пізніше, добре?
– Добре… Тоді я пішов.
– Ой, зачекай… У понеділок об одинадцятій у мого сина виставка, я буду на роботі по обіді.
– Зрозумів…
– Дякую.
Таня помахала йому рукою і увімкнула комп’ютер.
Добрий той журналіст, тексти якого викликають у читачів емоції. Немає значення, злість чи радість, – головне, щоб були емоції. Таня вміла це робити!
«Ви ідіотка!»
Дякую.
«Та тебе треба…»
Ого! Яка велика уява!
Але майже кожен четвертий лист був позитивним. Це вже добре.
Таня завершила роботу в блозі й узялася за нову статтю. Прочитавши її втретє, вона підвелася і підійшла до вікна – сьогодні вона вже не буде читати цей матеріал. Навіть якщо вона прочитає його ще сто разів, це не допоможе. Завтра зранку перегляне вкотре, і тоді всі помилки з’являться мов на долоні.
Задзвонив телефон. Це був її лікар.
– Вам треба до мене заїхати.
– Щось важливе?
– Так.
І ось вона сидить навпроти Тараса Олеговича, лікаря, який так оптимістично обіцяв їй одужання.
Рецидив… Яке неприємне слово, дзижчить, як трансформаторна будка. Навіщо він так часто повторює його?
– Чотири місяці тому ви сказали, що все добре, – перебила вона лікаря. – Ви обманювали?
– Я не обманював. Ви мене просили казати вам правду, якою б вона не була. Тоді чому ж «хороша» правда для вас – це брехня?
– Отже, пухлина росте?
– Знімки показують, що так…
– Ваші ліки чортам під хвіст!
– Тетяно, прошу вас заспокоїтись! Ми спробуємо інше лікування, більш ефективне…
– Знову? Ви знаєте, що це таке: знову надіятись на магічну силу ефективних лікувань? Це жах! Ви навіть не уявляєте, коли вас просто вивертає, коли ваше тіло після хімії пахне чимось чужим!
Тарас Олегович поглянув на стіл.
«Йому по барабану», – подумала Таня і замовкла. Вона б не змогла працювати лікарем, для цього треба мати черстве серце.
– Які гарантії? – запитала вона.
– Немає гарантій.
– Скільки мені залишилось?
– Ну, якщо ви завтра ляжете в лікарню…
– Ви що, недочуваєте? Я питаю скільки мені, в біса, залишилось?
– Два-три тижні… плюс-мінус…
– Два тижні? – Таня задихалась. – Два тижні, просто чотирнадцять днів… – Вона підвелася.
– Заспокойтесь…
– Мені треба їхати.
– Куди? Ви маєте залишитися тут. Я зберу консиліум, нам треба зв’язатися з німецькими колегами…
– Мені треба йти. Потрібно знайти одну людину.
– Ви що, з глузду з’їхали? Зараз є тільки єдине питання: ваше життя.
– Мені треба йти.
– Якщо ви зараз підете, то важко буде контролювати цю ситуацію.
– Не потрібно нічого контролювати.
Таня вперлась руками в стіл.
