Вигадані історії - Хорхе Луїс Борхес

class="p1">Століття і століття ідеалізму не могли не вплинути на реальність. У найстародавніших провінціях Тлену нерідко бувають випадки подвоєння загублених предметів. Двоє людей шукають олівець: один його знаходить і нічого не каже; другий знаходить другий олівець, не менш реальний, але такий, що більше відповідає його сподіванням. Ці другорядні об'єкти називаються хрьонір, і хоч вони мають менш вишукану форму, проте завжди бувають дещо більшими, аніж перші. Донедавна хрьоніри були тільки побічними дітьми неуважності й забуття. Важко повірити в те, що їхнє методичне продукування почалося не давніше, як сотню років тому, але саме так говориться в одинадцятому томі. Перші спроби були невдалими. Проте modus operandi[51] заслуговує на окрему згадку. Начальник однієї з державних в'язниць повідомив в'язням, що в долині однієї давно пересохлої річки є стародавні поховання, й пообіцяв свободу тим з них, котрі розкопають там щось варте уваги. Протягом тих місяців, які передували розкопкам, їм показували фотографії та малюнки речей, які вони мали знайти. Ця перша спроба показала, що надія та жадібність можуть стати на перешкоді; за цілий тиждень важкої праці лопатою і кайлом в'язням не пощастило розкопати іншого хрьона, крім іржавого колеса, яке опинилося під землею не набагато давніше, ніж розпочався експеримент. Його зберегли в таємниці і згодом повторили в чотирьох школах. У трьох усе закінчилося майже цілковитим провалом; у четвертій (директор якої несподівано помер на самому початку розкопок) учні відкопали — а може, виготовили — золоту маску, стародавній меч, дві або три череп'яні амфори й позеленіле та надбите погруддя якогось царя з написом, який досі нікому не пощастило прочитати. У такий спосіб з'ясувалася непридатність свідків, яким відомо про експериментальний характер пошуків... Дослідження масового характеру продукують об'єкти з суперечливими властивостями; сьогодні віддається перевага індивідуальним і майже імпровізованим пошукам. Методичне виготовлення хрьонірів (так говориться в одинадцятому томі) надало неоціненну допомогу археологам. Воно дозволило їм ретельно дослідити і мало не змінити минуле, яке тепер стало не менш піддатливим і не менш слухняним, аніж майбутнє. Тут цікаво відзначити такий факт: хрьоніри другого й третього ступеня — хрьоніри, утворені від іншого хрьона, хрьоніри, утворені від хрьона, утвореного від хрьона,— підсилюють відхилення, характерні для початкового хрьона, хрьони п'ятого ступеня майже тотожні йому; хрьони дев'ятого ступеня майже не відрізняються від хрьонів другого ступеня; хрьони одинадцятого ступеня відзначаються чистотою ліній, що не властива для хрьонів первісних. Тут ми маємо справу з періодичним процесом; хрьон дванадцятого ступеня вже починає погіршуватися. Дивовижнішим і досконалішим за будь-який хрьон буває іноді ур — предмет, утворений самонавіюванням, об'єкт, виведений на поверхню надією. Велика золота маска, про яку я вже згадував, може правити за чудовий приклад.

Речі подвоюються у Тлені. Але вони мають також тенденцію блякнути і втрачати деталі, коли люди про них забувають. Тут можна навести класичний приклад порога, що існував, поки його мав звичай переступати один жебрак, і перестав бути видимим, коли той помер. Траплялося, що якісь пташки, кінь рятували руїни стародавнього амфітеатру.

Сальто-Орієнталь, 1940 р.

Постскриптум 1947 р. Я подаю наведену вище статтю в тому самому вигляді, в якому вона була надрукована в «Антології фантастичної літератури», 1940 р., без скорочень, за винятком кількох метафор і своєрідних жартівливих висновків, які сьогодні прозвучали б легковажно. Відтоді відбулося стільки подій... Обмежуся коротким нагадуванням про них.

У березні 1941 року у книжці Гінтона[52], яка належала Гербертові Ешу, було знайдено написаного від руки листа від Ґуннара Ерфйорда. На конверті був поштовий штемпель Оро-Прето; цей лист повністю прояснював таємницю Тлену. Його текст цілком підтвердив гіпотезу Мартінеса Естради[53]. Початок цій дивовижній історії було покладено десь на початку XVII сторіччя, якось увечері чи то в Люцерні, чи то в Лондоні. Саме тоді було засноване таємне товариство з добрими намірами (серед його членів був і Далґарно[54], а згодом до нього приєднався і Берклі), що поставило собі на меті вигадати країну. У досить-таки туманній первісній програмі говорилося про «герметичні студії», філантропію та кабалу. Саме цією первісною епохою датується незвичайна книжка Андрее. Через кілька років нарад та попередніх висновків члени товариства зрозуміли, що одного покоління замало, щоб вигадати країну. І тоді вони вирішили, що кожен з членів товариства має обрати собі учня, який би продовжив його справу. Ця спадкоємна політика здобула загальну підтримку, й через два століття братство, яке зазнавало переслідувань, відроджується в Америці. Близько 1824 р. у Мемфісі (штат Теннесі) один з його членів поговорив з мільйонером-аскетом Езрою Баклі. Той вислухав його з виразом зверхності й висміяв скромність їхнього проекту. Він сказав йому, що в Америці абсурдно вигадувати нову країну, й запропонував вигадати цілу планету. До цієї грандіозної ідеї він додав іншу, породжену його нігілізмом[55],— зберегти цей грандіозний задум у таємниці. Саме тоді вийшли друком двадцять томів «Encyclopaedia Britannica»; Баклі запропонував видати методичну енциклопедію їхньої уявної планети. Він надасть у їхнє розпорядження свої золотоносні гори, свої судноплавні річки, свої луки, на яких пасуться табуни биків та бізонів, своїх негрів, свої борделі та свої долари, але з однією умовою: «їхній твір не матиме нічого спільного з самозванцем Ісусом Христом». Баклі не вірив у Бога, але хотів показати Богові, який не існує, що смертні люди спроможні задумати і створити новий світ. Баклі був отруєний і помер у Батон-Руж 1828 року; а 1914 року товариство роздало своїм членам, яких було триста, останній том Першої енциклопедії Тлену. Видання було таємним: сорок томів, які її складали (найграндіозніший з творів, на той час задуманих людьми), мали лягти в основу наступного, детальнішого видання, яке буде надруковане вже не англійською мовою, а однією з мов Тлену. Цей огляд ілюзорного світу попередньо назвали Орбіс Терціус, і одним з його скромних творців-деміургів був Герберт Еш чи то як агент Ґуннара Ерфйорда, чи то як член товариства. Той факт, що він одержав примірник одинадцятого тому, говорить нібито на користь другого припущення. Ну а як же інші? 1942 року сталося кілька значущих подій. Я дуже виразно пам'ятаю одну з перших, і, як мені тепер здається, я почасти відчув її пророчий характер. Це сталося в одному з будинків на вулиці Лапріда[56], перед світлим і високим балконом, який дивився на захід. Княгиня де Фосіньї Люсінж одержала з Пуатьє срібний посуд.